Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

— А брат де?..

— Не знаю. Казав, що приїде ще в село. Щоб мене побачити… — Спохопилась. — А тобі що? Хочеш і їх піймати?

Галя зітхнула і витерла сльозу.

— Ти його любиш, так? — запитав Селім.

— Люблю… Я побачила його очі — блакитні—блакитні, як чисте небо… Я побачила його добре лице. Я побачила, як він пив подану мною воду, а потім скочив у сідло та й помчав… Казав, що приїде… Йому вже багато літ… А ти — навіщо ти живеш на світі? — вона забула, що до ода—баші треба звертатися на «ви». — Що ти зробив доброго людям? Що? Що? Що? Що ти скажеш своєму богові, як умреш?

— Цить! — ударив кулаком по дошці Селім. — Ух, який же ви страшний народ! Я тепер розумію, чому такі у вас козаки.

— Які?

— Запеклі…

— А вони нічого не мають: ні злота, ні привілеїв. Тільки своєю запеклістю й тримаються… А інакше — вся Україна під турком була б… А хіба можна жити без України?..

— А то вам краще — під поляком? Ну? Чого мовчиш?

— Все одно — проклинаю. Ти забрав у мене батьківщину…

Селім мовчав. Він щось думав. Потім обернувся на палубу, гукнув:

— Урхане! До мене!

— Що там ще? — незадоволено пробурчав у темряві Урхан, але підійшов і виструнчився перед ода—баші.

Селім щось тихо сказав йому по—турецьки. Урхан здивовано витріщився на ода—баші. Селім розсердився, майже вигукнув:

— Бери з собою десятьох яничарів, діставай коней — і негайно мчи з Галією в село Сугаки. Такий мій наказ. Даю тобі сотню червінців.

Урханова пика витягнулась.

— Ти не розумієш? Одвези цю дівчину додому. А я з рештою загону повернуся, як тільки судно піде в море. Все. Ясно?

Урхан мовчав.

— Виконуй! Ну? — із загрозою в голосі сказав Селім.

Галя нічого не розуміла.

Судно пристало до берега. Через кілька хвилин десяток яничарів, Селім і Галя стояли на суші. Селім підійшов до дівчини.

— Прощай, Галія! Вертайсь у свої Сугаки. Не проклинай яничара Селіма. Він теж людина.

Він ухопив її могутніми руками, притис до себе, аж у дівчини подих забило, й поцілував. Галя мало не зомліла — так усе це було несподівано. Потім він поставив її на землю, стрибнув на судно і закричав:

— Рушай!

Чомусь вихопив шаблюку і щосили рубонув по поручнях… Матроси відштовхнули баграми судно від берега і, підхоплене Дністром, воно швидко зникло в темряві.

…І знову навколо ніч. Козацька армада, не зупиняючись, пливла на південь, на південь…

Ще при заході сонця побачили вдалині сині гори. Вони сторожко виглядали з—за обрію, мовби видивляючись, що то робиться на морі.

Недайборщ показав батогом (він завжди стирчав у нього з—за халяви) на гори й мовив:

— Оце, отамане, як бог нам поможе вітром, то десь після півночі прибудемо до Трапезонта…

На чайках мовчали. Всі вдивлялися в сині гори, що хмарою повисли на обрії.

Ніч упала швидко. І вітер, що досі гнав чайки вперед, ущух.

— За весла! — пролунало над морем. Козацький флот не зупинявся й на хвилину… Клюсик, як тільки стемніло, підкликав до себе Яремка і дав йому в руки якусь річ.

— Оце, хлопче, бурдюк з—під вина чи кумису. Дуже гарна штука. Прив'яжи до себе й нічого не бійся. Як скине хвилею чи ще чим у море, надувай його, зав'язуй, тримайся — і все буде гаразд, як кажуть латиняни. Не втопишся… Ось глянь, як це робиться — і Клюсик став надувати шкіряний мішок. Бачиш?

— Бачу, — кивнув Яремко. — А зброю ви мені дасте?

— Зараз — ні, — сказав Клюсик. — Зброя потрібна дорослим. Ти ж і стріляти не вмієш… І взагалі — сиди в схованці…

Козаки дружно налягали на весла, і чайка продовжувала свій політ по хвилях, вона мчала легко, швидко, протинаючи мереживо хвиль, наче велетенська голка.

На кормі біля керма сидів козак Тодось і вигукував:

— А ще — раз! А ще — два! А ще — раз! А ще — два! І весла, слухаючись його наказу, опускалися та підіймалися, підіймалися та опускалися, з силою б'ючи по воді, спінюючи її — і вона фосфоричне світилася…

Сеньйор Гаспероні гріб разом з усіма козаками, його сильні, кощаві руки міцно тримали весло. Він гріб і думав про свої справи. Все поки що йде як слід. Уже недалеко Трапезонт. Чорт із ним, із цим Трапезонтом! Подумаєш — ще раз його розграбують козаки! А може, й ні. Він, Кемаль—Сус, таки умудрився намочити порох майже у всіх козацьких чайках. Це викличе паніку, під час якої він має застрелити Олександра, якщо той якимось чином заціліє після гарматного залпу з галери. Буде це так. Як тільки Клюсик, вирвавшись уперед, побачить, що весь порох мокрий, він накаже козакам гребти назад, до Олександра. І тоді він, Кемаль—Сус, вистрелить майже впритул. Для більшої певності він стрелить з обох пістолетів одразу й тут же кинеться в море. Два бурдюки, що їх сховав він собі за пазуху, коли їх надути, допоможуть триматися на воді. Треба ще перед самим боєм намазати тіло смальцем. Та добре прив'язати до пояса баклажку з оковитою. Хоч це й гяурське зілля, та в холодній воді незамінне. Адже до берега далеченько плисти…