Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

подушками й килимами. Мустафа дивився на тих, що прийшли до нього, — і Олександр бачив у султанових очах, пласких, як в оселедця, таку щиру й одверту порожняву, що йому стало страшно, «І оце володар Туреччини? Який жах!» Пообіч підвищення стояли яничари. Тут же поряд — яничарчага — худющий вусань у пишному одязі, який вінчав фіолетового кольору плащ з рогатими, обшитими золотом плечима, та білий рукав на шапці, що звішувався мало не до пояса. Права рука кожного яничара лежала на ятагані, ліва була закладена за спину.

Двоє пашів підвели посла до Мустафи. Почався ритуал: посол має падати на коліна, бо ж перед султаном мають падати на коліна геть усі. Але оскільки падіння посла на коліна могло б принизити державу, від якої він прибув, треба зробити, щоб посол і впав на коліна, виявивши шану до султана, і не впав, виявивши шану до свого короля. Для цього посол удає, що він падає на коліна, а паші намагаються втримати його, взявши попід руки. Ось і зараз віденський посол просто—таки повис у турків на руках. Харем—агаси задоволено киває: ритуалу дотримано блискуче, віденський посол може розраховувати на найщирішу люб'язність.

Непомітно з'являється драгоман.[145] Посол починає говорити.

Олександр—Ях'я не спускав очей з султанського обличчя. Він намагався прочитати на обличчі Мустафи хоч одну думку. Все даремно. Мустафа сидить, роздуває щоки, двадцятилітній дурень, якому, напевне, доведеться й умерти дитиною.

Потім усі проходять повз султана, цілуючи його рукав. Цілують з поклоном рукав султана з Високої Брами й двоє австрійських дворян із сербськими прізвищами Видич та Ніколич…

Потім вони сидять у султанськім покої й обідають. У головному покої їсть сам султан. З дверей знято килими, щоб посольство мало щастя лицезріти султанів обід. Султанові принесли щось на зразок велетенського обертового столика—таці. Сімдесят озброєних служників поставали в ряд і, передаючи один одному тарілку за тарілкою, подали султанові сорок страв. Мустафа довго роздивлявся принесене, затим почав крутити пальцем столик—тацю. В очах харем—агаси — втома і терпіння. Султан поводиться як дитина, але на все те — воля божа.

«Прабабо моя Роксолано—Хуррем, — подумав тоді Олександр. — Моя мати казала, що ти, вагітною будучи, вино й горілку пила, аби отруїти ще в утробі майбутніх султанів… Ти досягла свого. Твій син, султан Селім Другий, став називатися ще й Местом—п'яницею. Твої онуки були розпусники й дурні. А ось цей Мустафа — то він просто ідіот… Твоя отрута не передалась мені, Роксолано—Хуррем. Але ж я й не султан!»

— Ги—ги—ги! — почулося з султанського покою. Це великий Мустафа розкрутив столик—тацю так, що з нього стали падати тарілки зі стравами…

Козацька армада йшла на Туреччину. Спокійно спав Трапезонт. Не чекав біди Синоп… Попутний північний вітер невтомно гнав крізь ніч випнуті вітрила козацьких чайок.

Олександр труснув головою, намагаючись відігнати від себе нав'язливі думки. Пішов на ніс, звідки чулися приглушені голоси. Йшов, намагаючись не зачіпати козаків, що спали, повкривавшись хто свитою, хто старим парусом, хто повстяною накидкою.

Ще на відстані упізнав голос Джузеппе.

— Ну ясно, це Джузеппе тут просторікує, — вийшовши на ніс, сказав Олександр по—італійськи. На що Джузеппе негайно відповів:

— Вправляюся в місцевій мові.

— Вправляйся, вправляйся, — пробурчав Олександр і став позад нього, зіпершись на борт.

Біля Джузеппе сиділи Петро, Недайборщ, Йон, а також Максим Балабай.

— Так отож мені й кажуть: як підеш на кладовище, до того пам'ятника, — Джузеппе поглянув на Олександра й по—італійськи пояснив: — Я кажу про той мармуровий пам'ятник у Трієсті на кладовищі доньї Аннетті ді Піццоло… — І, знову повернувшись до слухачів, вів далі: — …То побачиш опівночі, що той пам'ятник до тебе верне обличчя…

Йон голосно кашлянув і озирнувся.

— Засперечалися ми з хлопцями на барило вина. Я кажу: піду подивлюся. Кажуть: іди! Настає вечір. Ми з хлопцями сіли, випили. Було нас четверо. Випили відро. Небагато, як на доброго лицаря, чи не так? Пішов я… Місяць світить — білий такий, мов у саван вбрався. Мені на душі — не сказав би, що весело! Але йду. І от дивлюся — стоїть! Вона! Точно—точнісінько! Стоїть, не ворушиться. Я дивлюся — не дишу. Коли бачу — це точно, хлопці! — бачу: повертається до мене! Тут у мене серце — дриг—дриг—дриг — і в п'яти.

Джузеппе замовк. Хлюпало море. Світили зорі. Сяяв місяць над морем — такий же, як і в розповіді Джузеппе: білий, наче в савані.

— Холодно щось стало… — пересмикнув плечима Джузеппе. — Чи нема в кого сьорбнути, горлянку промочити? Недайборщ відстебнув баклажку, подав.

— На, пий, тільки не все.

Джузеппе надпив, голосно крякнув і повів розповідь далі:

— Повертається, значить, а душа моя — в п'яти. Пропав, думаю. Коли дивлюся — іде! Іде!!! І просто до мене… Хочу тікати — ноги не несуть… А вона підходить, мовчки бере мене за руку й веде. Рука — холоднюща. А вона тягне мене — та так сильно, що мої скам'янілі ноги відриваються од землі й починають іти! Я йду, озираюсь і — о жах! — бачу: кладовища нема. Порожній степ і дрібні кущики… Заплющив очі й іду. А вона веде й веде… На смерть. Ні, думаю, ніж помирати отак, помру, як лицар. Застрелюся! Поліз за пояс, вийняв пістоля, приклав до серця. І так жаль стало себе! Може, спробувати відігнати нечисту силу? Але як? За ліву руку мене веде нечиста сила, в правій руці — пістоль. Почав пістолем хрестити ту нечисту силу. Не пускає. Ну, думаю, треба стрельнути. Але куди? В серце? Так то для нечистої сили ніщо. В голову? А що їй від того? Ах, думаю, куди бог звелить, й бабахну!.. І бабахнув. Чую — нечиста сила випускає мою руку й падає. А я — на неї. І тут в очах завертілося все, як у пеклі — і я заснув. А вранці нас з нечистою силою знайшли на