Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

гігантського, схованого в пітьмі лука, стрілами помчали назустріч галері запорізькі чайки. І не встигли турки отямитись, як ці стріли вже вп'ялися в неповоротке тіло галери. Козаки лізли з усіх боків на судно, кидали барила з порохом, кричали «пу—гу!», рубали шаблюками направо й наліво… На веслах сиділи невільники. Козаки тут же порозбивали замки, невільники вирвалися на палубу і зчинилась веремія! Полетіли у воду голови в чалмах, мертві тіла, полилася кров у темне море.

Полум'я галери, що палала якраз посеред бухти, кидало несамовито фантастичні відсвіти на море, на чорні козацькі чайки з білими вітрилами. У цьому червонястому сяйві танцював блискіт шабель, плювали вогнем і димом гармати, билися об воду, мов крила поранених птахів, весла…

Олександр підійшов на своїй чайці майже впритул до галери. Далі йти не дозволив Недайборщ.

— Не будемо ризикувати. Козаки справляться з турками самі, — сказав він і став набивати свою люльку тютюном.

Кована залізна брама довго не піддавалася ударам колоди. Та донці, незважаючи на те, що вони перебували під скаженим ворожим обстрілом, били й били колодою об ворота.

— Помагайте, чорт би вас позабирав! — гукнув бородатий донець до запорожців. — Сили вже не стає!

Йон, Максим, а з ними ще з десяток козаків кинулися до колоди.

Розігналися, щосили бабахнули у ворота. Знову розігналися — і вдарили знову.

— Тріщить! Тріщить! — крикнув Йон.

— То твої штани ззаду тріщать, — задихаючись, але із смішком гукнув бородань. Знову розігналися.

— Ну! Давай—давай! Вперед! — і понеслася ватага з колодою на браму.

Просто перед носом у Йона шугонула стріла і вп'ялась у колоду — аж задзвеніла. І тут же інша — в плече бородатому донцеві. Наскрізь!

— Ну! Ну! Ну! Давай! Давай! Давай! — і гупнули щосили

колодою в оббиті залізом могутні двері. І хряснули вони, і подалися.

Лише тоді донець випустив колоду й побіг назад, до своїх хлопців, щоб витягли стрілу й перев'язали…

Про нього тут же забули, бо всі метнулися до розчахнутої брами.

— Ура! — закричали донці.

— Пугу! — озвалися запорожці.

Тут уже туркам ніщо не допомагало — ні темрява, ні гострі шаблі. Летіли голови в кущі, падали з мурів найкращі лучники і тріщали під козацькими ногами стріли…

А біля мурів усе ще палали вогнища, на яких булькали смолою величезні казани. Навколо них бігали, вимахуючи шаблями, козаки й турки. Турків меншало й меншало. Ось один із них, побачивши, що непереливки, хотів було втікати, та навперейми йому кинувся Максим. Свиснула шабля і голова в чалмі, відлетівши від тіла, булькнула просто в казан…

Уже закурілося над бейлер—беївським палацом, над стайнею, над іншими будівлями, уже вщух вереск усередині палацу, віддзвеніли шаблі.

Кілька донців тягли попід руки бейлер—бея.

— До казана його! — гукнув хтось.

Бейлер—бей затіпався в руках. Його підтягли до казана.

Обірваний, побитий, весь у синцях та крові, без чалми, бей—лер—бей усе ще намагався вирватися з рук ворогів.

З темряви виринув Єфтимій Петрунін, підбіг до бранця.

— A—a–а! — закричав він. — То це ти, Алі—паша?

— Товмача треба! Товмача! — загули донці.

— Не треба товмача, — сказав Петрунін. — Він чудово розуміє, все, що я кажу.

Бейлер—бей зблід. Його очі перелякано й розгублено дивилися на Єфтимія.

— Пізнав?! — зловтішно запитав отаман донців. — Пізнав колишнього побратима Єфтимку?! Бейлер—бей мовчав.

— І я тебе пізнав, колишній мій побратиме Олексію! Ну? — Петрунін тупнув ногою по землі.

— А ти не тупай, — понуро озвався Алі—паша, опустивши голову й спідлоба зиркаючи на Петруніна. — Я був Альошкою, гяуром був, а тепер я — Алі—паша.

— Недовго вже ти ним будеш, — недобре подивився на бейлер—бея Петрунін.

— Нічого, зате я довго був ним. А ти — ні.

— Де хлопці з твого човна? — запитав Петрунін.

— Нема тих хлопців. Я продав їх усіх на галери. Там вони й поздихали.

— А ти?

— А я прийняв найсправедливішу віру, — вишкіривши зуби, закричав бейлер—бей, — і мені не страшне вже ніщо!

— Почекай! — аж заскреготів зубами Петрунін. — Я двадцять літ шукав тебе після того, як ти зрадив нас і втік до турка. — І я тебе знайшов. І я таки примушу тебе налякатися, собако!

Петрунін несамовито блиснув очима і показав рукою на казан із смолою

— Сюди його!

Бейлер—бей рвонувся щосили, але даремно. Його підняли на руках і стали розгойдувати.

— Зараз ти в мене заспіваєш! — сплюнув Єфтимій. Тіло бейлер—бея хлюпнуло в казан зі смолою. В ту ж мить з пронизливим криком він — чорний, палаючий! — на очах сторопілих козаків вистрибнув з казана. Він біг, чорний, страшний і верещав від несамовитого болю, що охопив усе його тіло.

— Добити? — залитав хтось із донців у Петруніна.

— Не треба. Хай помучиться… Він заслужив на таку смерть, — зціпивши зуби, відповів отаман.

Клюсикова чайка наближалася до галери, яку захопили козаки. На ній знову захлюпали весла — і галера пішла на зближення з іншими турецькими суднами, безперервно осипаючи їх градом ядер, куль та стріл.

— Швидше, швидше горніть, хлопці! — заволав сеньйор Гаспероні.

— А ти нам не наказуй. Теж мені старшина знайшлася на нашу голову, — похмуро озвався козак, що сидів за веслом найближче до сеньйора. — Як хочеш — то сам і горни.

— Давай! — сеньйор Гаспероні сів на лаву й знову взявся за нелегку веслярську працю. Він горнув і думав, що це навіть добре, що він