Подих диявола - Томас Тімайєр

Коли Оскару здалося, що він більше не зможе й пальцем поворухнути, кінчики пальців торкнулися верхнього краю карниза. Ось він, довгоочікуваний виступ. Зібравши волю в кулак, він напружив м’язи.

Останній ривок, останній вдих, і він нагорі. Він упорався з цією страшною стіною. Голосно дихаючи, він притулився до стрімкої скелі.

Карниз був завширшки сантиметрів тридцять або сорок. Достатньо, щоб не впасти. Оскар тремтів від утоми. Якби він знав, яким важким буде підйом, не відстоював би його перед друзями з такою впевненістю. Стіна виявилася майже нездійсненним завданням, принаймні, для дороги назад.

Із Лєною вони так спуститися не зможуть. Підніматися по скелі набагато простіше, ніж спускатися. Особливо разом із тим, хто не отримав потрібного тренування, і без необхідного спорядження. Це нереально.

Трохи відпочивши, він продовжив шлях. Карниз досить вузький, тому потрібно було рухатися дуже обережно, щоб не впасти. Кам’яні диски розхитувалися. Кожен крок потрібно було ретельно продумувати. Але після всього, що він уже випробував, ця перешкода здавалася не такою вже й серйозною.

За першим вікном виявилася порожня кімнатка із зачиненими дверима. Вона дуже нагадувала тюремну камеру, втім, напевно, і використовувалася з тією ж метою. У ґратах потреби не було. Навіть якби в’язеньризикнув вибратися на карниз, дуже скоро він би зрозумів, що дороги вниз немає. Униз можна тільки зістрибнути.

Оскар опустив голову і здригнувся. Земля під ногами була так далеко, що не потрібно було навіть напружувати фантазію, щоб уявити, що трапилося б, якби він зірвався. З іншого боку, було не так уже й високо, щоб не розрізняти деталей. Відра, діжки, ящики, сліди ніг великих і маленьких створінь, — усе це було видно досить чітко.

Довелося змусити себе відвести погляд. Провалля притягувало до себе з гіпнотичною силою, і Оскару ніяк не хотілося схибити на останніх метрах. Він доторкнувся ногою до хиткого каменю й вирішив його переступити, але камінь раптом зірвався й полетів униз. Кілька секунд він летів у повітрі, а потім із оглушливим тріском розбився об кругляки у дворі.

Юнак завмер. Чим далі, тим страшніше.

Він бачив, як від стаєнь із ящерами підбігло кілька воїнів, щоб з’ясувати причину шуму. Вони зупинилися прямо під ним. Спочатку уважно оглянули уламки диска, потім підвели голови. До них приєдналися інші охоронці. Оскар скам’янів. Чорти вказували нагору й щось говорили. До нього долинало їхнє ричання.

Будь ласка, Господи, зроби так, щоб вони мене не побачили.

До мети залишилося зовсім трошки.

Хвилини тяглися нестерпно довго. Нарешті, істоти розійшлися й повернулися до своєї роботи. Оскар бачив, як вони знову узялися за свої справи. Невже його не помітили? Але ж вони дивилися прямо на нього! Камуфляж усе-таки чудовий.

Юнак обережно пішов далі. Він прекрасно розумів, що ще одна така необережність, і йому кінець. Можливо, істоти його й не бачили, але вони були зовсім не дурними.

Наступна кімната теж була порожньою. Оскар довго перед нею не затримався й продовжував рухатися далі. Тепер він дістався до вікна, в якому, як він сподівався, бачив простирадло. Він не був упевнений у цьому на сто відсотків, у фортеці була безліч вікон та отворів. Але часу на те, щоб оглянути їх усі просто не було.

Він устав навшпиньки й зазирнув усередину. Серце скажено калатало. Приміщення було таким же темним, як і решта. У ньому розташовувалося кілька предметів. Стіл, стілець і ліжко. І раптом він помітив на ліжку світле простирадло. І на ньому лежала Лєна. Йому схотілося заволати від радості. Але краще цього не робити. Оскар схопився за підвіконня й заплигнув до кімнатки.

Лєні снилося, що вона лежить на пляжі, на сонечку.

Хвилі м’яко накочували на берег, а тепле повітря сповиває її, немов затишна ковдра. А поряд із нею лежить Оскар. Він дивиться на неї й посміхається.

— Ну як, добре спиться?

— Чудово, — відповіла вона. — Тільки мені жарко.

Ще трошки, і піду у воду.

— Я з тобою, якщо ти не проти. Але спочатку я тебе поцілую, — він схилився над нею й наблизив губи.

На неї обрушилася холодна злива.

Лєна розплющила очі.

Сон зник. Принаймні, частково.

Зникло море, пісок і сонце. Замість пляжу була незручна лежанка в її кімнатці. Навколо було темно, крізь вікно просочувалося похмуре червоне світло.

Але частина сну все ж таки залишилася. Та частина, де був Оскар. Він сидів точно так, як і щойно на пляжі. І усе ще посміхався.

Лєна підняла руку й провела по своїх губах. Яке чудове відчуття! Начебто її справді поцілували. Вона потягнулася рукою до Оскара, очікуючи, що та пройде крізь нього, що він був усього лише примарою… але торкнулася реальної шкіри.

— Що?..

— Тс-с-с! — Оскар приклав палець до її губ. — Це я. Я витягну тебе звідси.

Дівчина здригнулася, серце в неї схвильовано закалатало. Невже це правда?

— Оскаре?

Він кивнув.

— Ти в порядку? Можеш іти?

— Я…