Подих диявола - Томас Тімайєр
Чого хочуть від неї ці створіння? Звідки ця ненависть до людей? Дорогою сюди вона бачила десятки рабів, що виконували найчорнішу роботу. Чоловіків, жінок, дітей. В усіх на обличчі був розпач. Здавалося, всі тільки й чекали, коли ж закінчиться цей кошмар.
Вона уявила, як перетворюється на птаха й летить звідси, як раптом почула сопіння. Дівчина обернулася. Біля дверей стояв кам’яний. Як цим чудовиськам удається так тихо пересуватися? І як вони дізналися, що вона вже прокинулася? Знаком він звелів їй слідувати за ним.
Володар уже очікував її. Перед троном лежав прямокутний кам’яний блок.
— Сідай, — указав він на нього довгим зморшкуватим пальцем. — Ми маємо поговорити.
Вона кивнула, намагаючись не дивитися йому в очі.
— Ти не така, як інші,— сказала істота. — Про твоє прибуття кілька днів тому мені повідомив наш спостерігач. Він сказав, що бачив на небі летючий корабель.
— Саме так.
— Розкажи мені, звідки ти.
Можливо, вона помиляється, але голос у нього звучав м’якше, ніж минулого разу.
— Ми з друзями прибули з іншого краю землі. Ми перелетіли через гори й моря, тому що до нас дійшов крик про допомогу, а поспішати на допомогу — наша місія.
— Хіба ви боги, що літаєте, як птахи?
— Ми не боги, ми вчені. Наша мета — дізнатися правду.
— Правду, — володар сухо розсміявся. Губи його скривилися, оголивши коричневі зуби. — Хто може сказати, що тут правда, а що легенда? Хто пам’ятає, що трапилося на цьому острові цілу вічність тому?
— Ми, — відповіла Лєна й відразу злякалася своєї сміливості. Власне, вона заприсяглася сама собі, що мовчатиме, але чомусь відчувала довіру до цієї істоти. Якщо вона хоче отримати більше інформації, потрібно здобути прихильність володаря до себе.
— Ми чули цю історію, — вела далі вона. — Легенду про два острови.
Володар підняв брови.
— Ти знаєш про це?
Лєна кивнула.
— Як таке може бути? — втупився в неї очима він.
У Лєни стиснувся шлунок.
— Нам розповів хлопчик, — відповіла вона. — Люди намагаються пояснити, чому земля на Яві тремтить, і гори плюються вогнем. Вони люблять свій острів, але бояться його. Звісно, ніхто по-справжньому нічого не розуміє, але в глибині душі вони знають, що ця легенда правдива. Відтоді, як ви нагнали на села страх і жах, це відчуття стало ще сильнішим. Вона помовчала, а потім висловила здогад, що з деякого часу не полишав її думок:
— Ви анаки?
— Так, це ми.
— Але чому ви коїте стільки зла? Чому вбиваєте й грабуєте, чому берете в полон людей?
Володар випростався на повний зріст.
— Ми — жах цього острова. Терор — плата за те, що нам заподіяли. Люди так легко все забувають. Це орда легковірних, безмозких мавп. Але ми не забули. Ми маємо у своєму розпорядженні час. Колись ми повернемо те, що в нас викрали, нехай навіть і доведеться чекати тисячу років. Доки нам не заплатять, ми будемо сіяти жах на цьому острові.
Тільки тепер Лєна помітила, що розмовляє з цією істотою як із другом. Та дарма. Для сумнівів було вже надто пізно.
— Чому ви приходите з-під землі? І яке відношення до вас має Кракатау?
— Кракатау — тільки перша гора, яку ми підірвали. Тобі цікаво, чому тільки зараз? Відтоді, як нас обдурив Сукарно, минуло вже тисячу років. Тисячу років очікувань і страждань. Але нас не полишала надія, що ми повернемо те, що нам належить. Навіть якщо доведеться застосувати силу.
— Але чого ж ви хочете від людей? — запитала Лєна. — Що може бути настільки важливим, щоб заради нього покрити попелом усю країну?
— Золото.
— Що, даруйте? — Лєні здалося, що вона щось недочула. — Золото? У людей немає золота. Більшості навіть на життя не вистачає.
— Нам це байдуже. Ми засвоїли, що золото — найважливіше в житті.
— Дурниці,— обурено фиркнула Лєна. — Це просто метал, нехай і гарний. Як ви можете стверджувати, що заради нього варто приносити в жертву людські життя?
— Тому що ми заплатили за нього кров’ю. Борг потрібно повертати. Колись ця країна належала нам. Ми були господарями цього острова, поки його не забрали в нас обманом. Але ми нагадаємо, що значить обманювати справжніх хазяїв. За гріхи доведеться платити знову й знову. Наша помста переслідуватиме їх, поки руки не склеяться від крові. Знову й знову, — володар відкинувся на спинку. Губи його скривила іронічна посмішка. — А ти — цікавий екземпляр. Мені досить приємно розмовляти з тобою. Напевно, я тебе залишу. А тепер, іди. Займися справами. Надалі будемо спілкуватися в цей же час.
Він махнув рукою. Знак, що аудієнцію закінчено. Двоє охоронців ступнули вперед і вивели Лєну з тронного залу. Вона зовсім зажурилася від того, що почула. До якої ж історії їй довелося втрапити?
Ет, були б поруч друзі!