Подих диявола - Томас Тімайєр

— Я вважаю пропозицію Оскара просто чудовою, — сказав Гумбольдт. — Щоб бути більш непомітними, будемо триматися крутого схилу. Щоправда, це означає, що доведеться зробити невеликий гак, але ми матимемо перевагу — принаймні, ми зможемо сховатися. У першу чергу, від цих піщаних акул.

— Згодна, — заявила Еліза. — Голосуємо. Може, в когось є інші ідеї?

Усі подивилися на Лілієнкрона. Учений мовчав.

— Ні в кого? Отже, хто за пропозицію Оскара?

Руки підняли всі, навіть Лілієнкрон. Правда, було видно, що це рішення далося йому нелегко.

— Прекрасно, — підсумував Гумбольдт. — Пропоную скласти список того, що нам знадобиться, і трохи поспати. Хто знає, коли ще нам доведеться виспатися. Давайте я буду стояти на варті першим, — посміхнувся він. — Таким чином, у мене буде чудова можливість поспостерігати за холодним гейзером.

Архітектура тронного залу була дуже дивною, такої Лєна ніколи ще не бачила. Підлога була вимощена чорними кам’яними дисками, в яких відбивалося світло смолоскипів. Стіни були не вертикальними, а похилими, начебто ось-ось ладні були завалитися. Не можна було розрізнити жодного рівного шматочка. Все косе та криве, начебто вибудуване безумцем. Стіни прикрашали рельєфи, на яких у подробицях було зображене скорення людства. Веселенька історія!

Погляд Лєни метнувся в кінець залу. Там стояв трон, на якому сидів старий згорблений чорт. У нього була довга борода, темні очі й такі великі кручені роги, що вони були схожі на величезну корону. Зігнуте тіло закривав блискучий плащ, що надавав цій істоті схожості зі статуєю давньоєгипетського Анубіса. На ногах у неї були золоті сандалії, стегна оперізував червоний шарф. У лапі вона тримала золотий жезл, прикрашений зображеннями змій і драконів. При ближчому огляді трон виявився звичайною брилою, витесаною у вигляді стільця.

Ніяких сумнівів, вона стояла перед володарем цієї проклятої країни.

За знаком охоронці підштовхнули її вперед. Вона застигла від страху й ледь не впала убік трону. Дівчина втомилася, зголодніла, їй дуже хотілося пити. Що зробить із нею ця істота? Скільки ще терпіти муки?

Вона почула щось на кшталт хрипкого дихання.

Чорт підняв руку. Знак зупинитися. Лєна не наважу валась ані підняти голову, ані заговорити. Володар видав кілька хрипких звуків, які, вочевидь, призначалися для охорони, й підвівся. Для такої старої істоти, він непогано рухався. Спираючись на жезл, він обійшов бранку й зупинився перед нею. Дівчина відчула на обличчі його подих. На неї немовби війнуло сирим льохом.

Істота простягнула руку й торкнулася рудого волосся. Краєм ока Лєна помітила, як володар пропустив пасмо крізь свої старі зморшкуваті пальці. Шкіра в нього була темною, як стара замша, нігті довгі й витончені. Він знову прохрипів кілька слів. Моторошна рука торкнулася її підборіддя й підняла його.

Дівчина підвела голову й подивилася йому в очі. Він старший, ніж їй здалося здалеку. Груба шкіра, як у рептилій, у декількох місцях потерлася. Від зубів залишилися тільки коричневі уламки, куточки рота звисали. Очі в нього світилися темним вогнем. Здалеку вони виглядали чорними й невиразними, але тепер Лєна помітила, що вони червоні. Такий колір можна було побачити в самій серцевині вулкана. У них відбивалися століття, якщо не тисячоліття, люті, ненависті й глибокого розчарування.

Раптом Лєна згадала історію про два острови. Можливо, Гумбольдт має рацію, і в цій легенді є певний сенс?

Істота опустила руку й видала кілька звуків, схожих на каркання.

— Заберіть її геть, — почула вона голос. — …нехай іде в… шахти працювати.

Слова були сильно перекручені, але розібрати їх можна було. Голос долинав прямо з коміра, звідти, де був навушник. Лінгафон! Вона про нього зовсім забула. Дівчина швидко встромила навушник у вухо. Весь цей час прилад мовчав, тому що намагався розшифрувати стародавню мову кам’яних.

Охоронець схопив її за плече.

Лєна поправила комір, набралася мужності й вимовила:

— Будь ласка. Не позбавляйте мене життя.

Володар глянув на неї з подивом. В очах у нього спалахнув ледь помітний вогник.

— Я володію вашою мовою й можу бути корисною, — вела далі дівчина. — Можу виконувати доручення або готувати. Будь ласка, не вбивайте мене.

— Що ти кажеш?

— Я хочу пити і їсти. І ще я втомилася. Але я можу бути вам корисною.

Володар підійшов ближче. Так близько, що вона відчула його подих на своїй шкірі.

— Ти розмовляєш нашою мовою?

Лєна кивнула.

— Як таке може бути? Жодна людина на землі не розмовляє нашою мовою. Хто тебе навчив? Відповідай!

— Ніхто. Просто я вмію.

Знати про лінгафон володареві було ні до чого. Є небезпека, що прилад у неї просто заберуть.

Здавалося, старого це приємно здивувало.

— Ти та, котру я бачив уві сні?

— Яка та? — Лєна так і не зрозуміла, що він хотів сказати. — Я прибула здалеку, якщо ви це мали на увазі.— Точніше, не я одна. Нас шестеро. Але нас розділили. Ми прилетіли на дирижаблі,— долоні в неї змокріли від поту.

— Ага! —