Українська література » Пригодницькі книги » Подих диявола - Томас Тімайєр

Подих диявола - Томас Тімайєр

Читаємо онлайн Подих диявола - Томас Тімайєр
метрів від нього. Що робити? Не вигадавши нічого кращого, він метнувся до стрімкої кам’яної стіни. Там лежало з десяток менших каменів, іще не обтесаних. Він пригнувся. Але костюм-хамелеон не зрадив. Група зупинилася. Вона складалася з семи людей — чотирьох чоловіків і трьох жінок. Одна з них виявилася зовсім дівчинкою — років десяти або одинадцяти. У неї було довге чорне волосся, одяг дуже потріпався й забруднився. Шкіра почервоніла від пустельного пилу. Наглядач клацнув батогом і прикрикнув на бранців глибоким хрипким голосом. Хоча Оскар і не зрозумів ані слова, було ясно, чого він хотів. Четверо чоловіків схопилися за мотузки, а жінки стали за ґринджолами й почали їх штовхати. Видно було, як вони напружилися. Дівчинка хотіла допомогти, але наглядач відіпхнув її убік. Напевно, для такої роботи дітей не використовували. Щоки в дівчинки запали, очі гарячково блищали. Вона втомлено опустилася на камінь неподалік від Оскара й почала ритися в сумці. Витягла звідти кусень хліба та пляшку з водою й почала дивитися на тих, хто штовхав сани. Клацання батога поступово затихало.

Оскар полегшено зітхнув. Під костюмом він був увесь мокрий від поту. Диво, що його й досі не виявили.

Він підвівся й тихенько свиснув.

— Агов, — крикнув він дівчинці.— Ти мене чуєш?

Мала здригнулася. Затиснувши в руці надкушений хліб, вона спробувала зрозуміти, хто до неї гукає. Покрутила головою, але нікого не побачила.

— Я тут, — помахав рукою Оскар.

Дівчинка дивилася просто на нього, але не бачила. Як таке могло бути?

Він підвівся на повний зріст і стягнув із голови каптур. Із волосся посипався пісок. Він обтрусився і якомога привітніше посміхнувся.

І без того великі очі дівчинки стали ще більшими. Начебто вона побачила примару. Оскару здалося, що вона ладна втекти, але цікавість перемогла.

— Ти хто? Як тебе звати?

— Оскар. А тебе?

— Ніянг.

Вона дивилася з недовірою і здригнулася, щойно юнак зробив крок у її бік.

— Не бійся. Я не зроблю тобі нічого поганого. Я хочу просто поговорити.

Ніянг уважно його оглянула.

— Ти не раб, — задумливо сказала вона. — Звідки ти прийшов?

— Здалеку. Довга історія.

— Ти прийшов сам?

— Ні. Нас шестеро. Ми шукаємо дівчину, у неї руде волосся, як вогонь. Ти її не бачила?

Ніянг похитала головою:

— Тут немає дівчат із вогненним волоссям.

— Вона одна з нас. Її викрали. На нас напали, коли ми були в Поронзі. Її звати Лєна. І її вирішили принести в жертву кам’яним.

— Ти знаєш про кам’яних?

— Ну, звісно. Саме тому ми тут. Наша мета — позбутися прокляття. Але ми зіштовхнулися з перешкодою. Нам потрібна допомога. Чи не могла б ти нам розповісти про вашу країну та кам’яних?

— Вам?

— Мені й моєму батькові. Він чекає там, унизу, за валунами. Будь ласка. Це дуже, дуже важливо.

Дівчинка дивилася на нього з цікавістю. Вона простягнула руку й торкнулася тканини костюма.

— Ви прийшли, щоб нас звільнити?

Оскар не знав, що відповісти. Доведеться збрехати, але маленька неправда іноді є неминучою.

— Так, — сказав він. — Саме за цим. Але не відразу. Спочатку потрібно знайти дівчину. Ти готова? У нас багато запитань. Ти нам допоможеш?

Ніянг поклала хліб у сумку.

— Тільки швидко. Незабаром повернеться наглядач.

Оскар посміхнувся:

— Тоді почнімо. Це не займе багато часу.


Еліза пройшла глибше в печеру. Чим далі вона йшла, тим прохолодніше ставало. У повітрі висіли дрібні крапельки вологи. Знизу догори піднімався потік свіжого повітря.

Вона потерла руки — вологі. Під ногами м’яко пружинив мох. Дивна місцевість. Почуваєшся карликом, що потрапив у загадковий казковий ліс.

Шарлота і Лілієнкрон залишилися чекати біля входу, Еліза ж пішла оглянути печеру. Природно, легковажно з її боку, але щось їй підказувало, що це дуже важливо. Їй здалося, що це магічне місце, наповнене чарівною силою. Духовне місце сили, що впливає на думки та звільняє енергію. Треба дізнатися, в чому тут суть. Крім того, вона була не сама. Її супроводжувала Вілма й стежила, щоб ніхто не напав. Еліза завжди довіряла інстинктам маленької пташки.

Проходячи повз дощовики, вона доторкнулася до одного. Його зовнішня оболонка була білосніжною та щільною, немов шкіра. Кулястий гриб досягав розмірів невеликого будиночка.

— Великі яйця, — з винятковою інтонацією констатувала Вілма. — Великі яйця великих птахів.

Еліза розсміялася:

— Так, схожі. Сподіваюся, ти помиляєшся. Не хотілося б зустріти курча, що вилупилося з такого яйця. Що ми тоді робитимемо?

— Привітаємося, — відповіла Вілма.

Еліза похитала головою. У світі Вілми існували тільки гнізда, птахи та курчата. Звісно, їй не вистачало власної маленької батьківщини. Хто знає, можливо, колись трапиться така нагода. Кажуть, берлінський зоопарк збираються поповнювати новими видами тварин. Можливо, будуть і ківі.

Еліза вибрала трохи менший дощовик і проколола його ножем. Поверхня виявилася несподівано міцною. Знадобилося кілька хвилин, щоб вирізати шматок. Але все ж таки їй удалося

Відгуки про книгу Подих диявола - Томас Тімайєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: