Подих диявола - Томас Тімайєр

— Можу дещо запропонувати, — відкрив рюкзак Оскар. На самому дні лежав тонкий згорток. Юнак витяг його й поклав поряд із собою.

— Що це? — насупився Гумбольдт.

— Костюм-хамелеон.

— Навіщо ти його взяв?

— Подумав, що може стати в пригоді,— він розгорнув тканину й поклав поряд черевики. Костюм було зроблено з особливого матеріалу. На дотик він був як шкіра, але при цьому був виготовлений із шовку. Колір у нього теж був дивним. На перший погляд, тканина здавалася сірою, але потім починала змінювати свій колір залежно від освітлення, — ставала зеленою, синьою або коричневою. На обшлагах, ліктях і колінах тканину було укріплено найтоншими райдужними хітиновими дисками, — частинами гігантських комах із Уку Пача в Андах. Підошви черевиків були м’якими та гнучкими.

Гумбольдт помацав матерію.

— Чудово, — сказав він. — Коли вже ти його взяв, можеш надягти. Подивимося, на що ти здатний.

Оскар натягнув сорочку й просунув руки в рукава куртки. Потім надягнув штани й підперезався шпагатом. Перевірив, чи добре сидять, і взув черевики. Гладенька тканина приємно холодила шкіру.

— І як я виглядаю?

— Вражаюче! — замилувався Гумбольдт. — Матеріал і справді створює оптичну ілюзію. Здається, що ти зливаєшся зі скелею, що за тобою. Ось, не забудь лінгафон, він тобі знадобиться, — він зняв прилад із коміра сорочки й прикріпив до костюма-хамелеона.

— Готово, — заявив він. — Іди. І нехай тобі пощастить.

Оскар накинув каптур і попрямував до каменоломні.

Еліза здивовано озиралася. Із шипінням піднімалася пара й огортала все довкола, з неї раз у раз виникали вигадливі силуети. У мерехтливому світлі вона бачила, що тунель іде в темряву. Він спускався вниз, немов хід, проритий гігантським черв’яком. Неподалік від того місця, де Гумбольдт із Лілієнкроном домовилися зустрітися, біля самої землі розташовувався отвір, що досі був прихований від її погляду. Те, що здалеку здавалося лише невеликою виїмкою, зблизька перетворилося на лійку, що йшла вглиб гірської породи. Звідти зненацька війнуло прохолодою. Приємною прохолодою, начебто дмухнув свіжий вітерець.

Відразу біля входу печера розширювалася. Підлога була рівною. Спалахував туман. У деяких місцях гірська порода була темною, що вказувало на воду. І хоча жінка перебувала всередині, темно тут не було. Печеру освітлювало зеленувате світло.

Еліза спрямувала погляд уперед. Перед нею немов ліс піднімалися дуже високі гриби. Їхні шапинки, завтовшки не менше метра, здавалося, були охоплені вогнем. Зелене сяйво було тут найяскравішим. Світилися й ніжки грибів, і внутрішня поверхня шапинок. Особливо яскраво світилися пластинки грибів, які самі по собі були вигадливої форми. Скривлені ніжки нагадували стовбури прадавніх дерев. Біля землі їх укривали мохи й лишайники, роблячи гриби схожими на живих, дихаючих велетнів. Були тут і пучки високої трави, що нагадувала бамбук, і дивні круглі рослини, що нагадували футбольні м’ячі, тільки набагато крупніші, завбільшки з каретне колесо. Над рослинами снували комахи, завтовшки в палець, наповнюючи повітря дзижчанням.

Еліза опустила Вілму на землю.

— Що це за місце? — прошепотіла Шарлота.

— І гадки не маю, — відповів заворожений Лілієнкрон. — Можливо, воно з’явилося в результаті землетрусу? Звідкілясь проникала вода, і це стало причиною розвитку такої розкішної фауни. Ви тільки помацайте ґрунт! Він увесь просякнутий міцелієм. Здається, це родина Macrolepiotarha codes.

Еліза послухалася поради й понюхала руку. Вона пахла свіжими лісовими грибами.

— А ті круглі штуки? — Шарлота вказала на інший бік галявини, де кільцем стояло з дюжину «м’ячів» заввишки з людину.

— Можливо, це вид Calvatia, — замислився Лілієнкрон. — Гігантські дощовики. Точно можна буде сказати, якщо оглянути їх уважніше. Проте, можна припустити, що в печеру задуває вітер і розносить спори грибів. — Учений оглянувся. Його очі світилися радістю першовідкривача. — Чудово! Ми перебуваємо за десяток кілометрів від поверхні Землі. Я б усе віддав, щоб мої колеги могли все це побачити.

Еліза посміхнулася. Відтоді, як вона вперше побачила цього чоловіка, він іще ніколи не був таким щасливим і задоволеним.

Оскар, пригнувшись, пробіг до місця, де помітив робітників. Їх оточувало особливо багато величезних витесаних каменів. Кам’яна стіна за ними червоніла, немов свіжа кров. Кілька блоків були покладені на примітивні ґринджоли й очікували навантаження на один із возів з ящерами. Землю вкривали відбитки ніг і копит. Клацання батогів стало голоснішим. Обережно виглянувши з-за рогу, юнак зрозумів, що рабів знову гнали до роботи. До нього наблизилася група чоловіків і жінок. Їх супроводжувала моторошна на вигляд істота. Величезна, скоріше, широка, ніж висока, з перехрещеними за спиною мечами. Шкіра в неї була гладенькою та лускатою, як у рептилій, із пучками миршавої шерсті на плечах. Груди й спину вкривали рубці. Ніяких сумнівів, вона дуже скидалася на статую, побачену в тунелі. В одній руці чудовиськ тримало щит із шипами, в іншій — батіг, яким час від часу клацало над головами рабів. Неподалік від них стояли його родичі. Один із них на вигляд був набагато старшим від інших. Шкіра в нього була сірою, чорне обличчя вкрите зморшками, виднілися гострі довгі зуби. Той, що стояв поряд із ним, був неймовірно гладким. У нього були широкі стегна й відвислий живіт. На шкіряних ременях, що переперізували жирне тіло, висіли кістки тварин. Вуха, губи та соски в нього були проколоті, у них висіли ланцюжки й металеві брязкальця, що деренчали під час ходьби. Плечі вкривали татуювання — зірки, хвилясті лінії та якісь абстрактні символи.

Серце в Оскара похололо. Група була всього за двадцять