Подих диявола - Томас Тімайєр

Мандрівники йшли, розтягнувшись ланцюжком.

Спроби розглянути щось у підзорну трубу щоразу зазнавали невдачі.

— Якщо вас цікавить моя думка, то про це можна забути, — говорив Лілієнкрон. — Вертикальні стіни, добре охоронювані ворота, безліч вартових. Так само безглуздо, як коли б ми заявилися до них і попросили підйомник.

Оскар мовчав. Він розумів, що вчений багато в чому має рацію, хоча погоджуватися з ним ніяк не хотілося. Фортеця і справді виглядала неприступною. Заввишки метрів чотириста, вона велично здіймалася над околицями й здавалася витесаною просто зі скелі. Навіть Гумбольдт, що не втрачав оптимізму навіть у найбільш безвихідних ситуаціях, виглядав пригніченим. І це вони ще навіть не наблизилися. До могутнього бастіону залишалося ще приблизно з півкілометра. Біля фортеці височіли величезні кам’яні брили, між якими охоронці з верховими ящерами розбили табір.

До мандрівників долинало глухе ричання ящерів. Картину доповнювали дерев’яні загони й кілька примітивних наметів. За табором розміщувався вал і сходи, — обоє добре охоронялися. Отут камуфляж не допоможе. Навіть якщо Лєна й там, — чого не можна було стверджувати з упевненістю, — як вони потраплять усередину? Оскар сподівався, що батько не буде на цьому наполягати. Звісно, маскування дуже допомогло, але навряд чи з його допомогою можна непомітно проникнути до фортеці.

— Найкраще сховатися між скелями й трохи відпочити, — заявив Гумбольдт. — Дуже гарне місце. Потрібно подумати, як бути далі,— він сумно посміхнувся. — Боюся, ви вважатимете мене божевільним, але якщо ми нічого не придумаємо, я піду до охоронців і запропоную обмінятися бранцями. Схоже, кам’яні — розумні істоти. Якщо вони щось роблять, то не без причини.

— Так, звісно, — додав Оскар. — І причина в тім, що вони злостиві. Іншого пояснення я не бачу.

Гумбольдт похитав головою:

— Жодна істота не злитиметься без причини. Окремі індивіди — так, але не весь вид. Я маю довідатися, чому вони так чинять, що ними рухає, а задля цього з ними треба поговорити. Імовірно, як і в усіх розумних істот, у них існує своя ієрархія. Тобто, є керівник, який віддає накази. Я з ним поговорю й попрошу обміняти Лєну на мене.

— Ви мали слушність, — пробурмотів Лілієнкрон. — Ви безумець. Тепер навіть я в цьому впевнений. Одне запитання: навіть якщо не враховувати того, що ми не розуміємо мови кам’яних, що може їм зашкодити взяти в полон усіх нас? Від нас їм немає ніякої користі, крім м’язової сили.

— Отут ви помиляєтеся, Лілієнкроне. Дещо є.

Учений кинув на Гумбольдта скептичний погляд.

— І що це, дозвольте поцікавитися?

— Знання, — постукав себе по лобі дослідник. — Інформація. Те, що їм конче потрібно отримати, чого вони дуже потребують. Щоправда, я не впевнений, чи підуть вони на переговори.

— Що за інформація? Про що ви говорите? Поділіться з нами. Ми маємо право знати.

Гумбольдт похитав головою.

— Ні. Для вашого ж блага.

— Але…

— Вас колись допитували? По-справжньому, а не у вигляді щиросердної бесіди?

— Ви маєте на увазі катування?

Гумбольдт кивнув:

— Повірте, жодна людина катування не витримає.

Якщо буде хоч найменша підозра, що ви щось приховуєте, вас катуватимуть доти, поки ви не викладете все. І будьте певні, ви розповісте все. Навіть те, чого не знаєте. Єдиний шанс — це не знати. Саме тому я нічого не можу вам розповісти. Нікому з вас, — він обвів поглядом свою команду.

В Оскара защемило серце. Він не знав, що батька катували. Коли це було, і які таємниці в нього вивідували? Але запитати про це він не наважився. Не зараз.

Час спливав.

Вони спали, спостерігали, вичікували. Оскар дрімав і думав про Лєну. Як вони зустрілися, як разом робили перші розбійницькі нальоти, як потім із цього сміялися. Як часто він не спав і чекав, коли ж вона повернеться. Як часто лічив години до наступної вилазки і, бувало, з хвилюванням сидів біля її ліжка, коли вона хворіла. Він розповідав їй історії, читав, іноді навіть співав. Навіть незважаючи на всі труднощі, всі погані спогади тьмяніли, у пам’яті залишалося тільки хороше. А ось тепер її немає, і може статися так, що вони більше ніколи не побачаться. Він утер сльозу в куточку ока. Клята печера! Навіть після стількох днів, проведених тут, унизу, він ніяк не може звикнути. Занадто низький вміст кисню, занадто високий — сірки. Страшна сухість і нестерпна спека.

У похмурих сутінках червоного небосхилу хвилини непомітно перетікали в години, години — у дні.

Віддалік сиділи Гумбольдт із Лілієнкроном і щось обговорювали.

Незабаром вони повернулися.

Їхній вердикт був невтішним.

— Жодних шансів, — заявив Гумбольдт із серйозним виразом обличчя. — Ворота охороняються цілодобово. Охорона змінюється щочотири години, причому за цей час ніхто нікуди не відходить. Пост залишають тільки тоді, коли приходить зміна. Пробратися всередину непомітно не вийде. Залишається тільки прорватися силою, але це буде дорівнювати самогубству. Кам’яні — чудові воїни, хоча боротися їм, власне, і нема з ким. Цей світ і без того належить їм. А тут, крім піщаних акул, ворогів у них