Подих диявола - Томас Тімайєр
— Чудово. Тоді ходімо, в нас обмаль часу.
— Але як ти тут опинився, і що це за дивний одяг на тобі? — Нарешті вона зрозуміла, що це не сон, і що Оскару якимсь чином удалося пробратися до фортеці.
— Це довга історія. Інші чекають на тебе внизу. Знайти тебе було не просто, але, на щастя, у нас є Еліза. Вона встановила з тобою контакт, пам’ятаєш?
— Контакт… як?
— Вона говорила щось про злиття душ. Ти нічого не помітила?
— Щось пригадую… Звісно! У мене було таке відчуття, що хтось прокрався в мої думки. Дуже неприємно, скажу я тобі,— вона похитала головою. — Отож що це було? Тепер, коли ти розповів, я все зрозуміла.
— Добре ти придумала із простирадлом, — посміх- нувся він.
— Простирадло?
— Ну, так. Нам потрібний був знак. Як ти гадаєш, як би я знайшов тебе? А тепер ходімо, нам потрібно тікати звідси.
Лєна підвелася й розгублено похитала головою.
Вона ще не до кінця зрозуміла, що ж усе-таки сталося.
— Оскаре?..
— Так?
Дівчина оповила його шию руками й пригорнулася до нього. Він відчув себе справжнім героєм і обійняв її у відповідь. Лєна б із задоволенням його більше не відпускала. Так вони простояли досить довго, поки Лєна не зрозуміла, що іще трошки — і задушить Оскара. Вона відпустила його і змахнула з вій сльозинку.
— Дякую, — прошепотіла вона.
Він погладив її по волоссю:
— Ти ж моя маленька сестричка.
Вона кивнула. Вона все зрозуміла.
— Усе в порядку?
— Так, — відповіла вона. — Усе в порядку.
Лєна підвелася й уважно оглянула Оскара.
— Що за чудесний костюм! — Вона обійшла його з усіх боків і пробурмотіла: — Дивно… Тканина справді змінює свій колір. Справжній костюм-хамелеон. — І похитала головою: — Навіть лякає трошки. Втім, байдуже. Тепер розкажи, який у тебе план?
— Власне, я планував, що ми з тобою підемо тим же шляхом, яким я сюди потрапив, але, боюся, нічого не вийде. Потрібно шукати інший варіант.
Лєна підійшла до вікна й витягнула шию.
— Ти видерся по стіні? Жартуєш?
— Ні. Дивися, — Оскар підійшов до стіни й почав підтягуватися. Начебто на стіну піднімався величезний павук. — Це не дуже складно, — він помовчав. — Але вдвох не вийде. Залишається тільки пробратися через внутрішні приміщення.
Лєна підняла брову:
— Це неможливо. У фортеці сила-силенна охоронців.
— Ти знаєш дорогу?
— Так. Але я не розумію, як…
— Клич охорону.
Лєна ніяк не могла зрозуміти, чи жартує Оскар, чи ні.
— Що мені робити?
— Ззовні стоїть вартовий. Поклич його. Найкраще з якогось приводу заманити його до кімнати, тоді інші не зможуть його побачити. Я поки постою тут, у кутку.
— А потім? Він побачить тебе, схопить і кине до камери.
— Не схопить, повір.
Лєна завагалася. Вона знала Оскара досить довго, щоб зрозуміти, коли він жартує, а коли говорить всерйоз. Зараз, схоже, він говорив серйозно.
— Гаразд. І що мені робити потім?
— Найкраще відвернутися й заплющити очі. Буде дуже яскраве світло.
Із цими таємничими словами Оскар став у куток. Як не дивно, костюм дійсно мав властивість робити свого хазяїна майже невидимим. Дівчині доводилося напружувати зір, щоб побачити, де стояв Оскар.
Вона повільно підійшла до дверей. Відкашлялася й ударила кулаком.
— Агов! Я прокинулася. Я хочу вийти.
Заскреготав засув.
— Не забудь відвернутися й заплющити очі,— почула вона шепіт Оскара.
Двері відчинилися. На порозі з недовірливим виглядом стояв чорт. Він підняв голову й принюхався. Небезпечно блиснув спис. Він щось гаркнув. Лєна повільно відступила. Просто як у казці. От зараз він скаже: «Тьху, тьху, тьху! Людським духом пахне!» Кам’яний зробив крок уперед. За секунду кімнату опромінила сліпуча блискавка. Лєна замружила очі, але світло сліпило навіть крізь заплющені повіки. Треба було послухатися Оскара й відвернутися. Пролунав неприємний шум. Тріск, начебто щось розбилося. Оскар схопив Лєну за руку:
— Готова?
Вона кивнула. Розплющила очі й подивилася на чорта. Той був прямим і нерухомим, як колода.
— Що з ним?
— Немає часу пояснювати, але це ненадовго. У нас є хвилин десять, поки він не здійме тривогу. — Оскар повернув рукоятку індукційної лампи. — На жаль, потрібно досить довго чекати, поки вона знову зарядиться, — пояснив він. — Але за цей час ми можемо досить далеко відійти. Ходімо! Ти перша.
Лєна завбачливо зачинила двері й засунула засув.
Вони дісталися до сходового майданчика. Десь глибоко під ногами гуркотіли величезні машини. Вони йшли коридорами, і з бічних проходів долинав дивний шум. Начебто гули великі мотори. Іноді вчувалися й інші звуки, що нагадували клацання батогів. Із одного проходу війнуло сіркою. Пахло димом і мастилом. Лєна стягла черевики. Краще