У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

- Ікони... ви знаєте, це ідея! Спокусливо... Врешті-решт, я ж нічого не втрачаю! І коли рушати, то треба поспішати. Там багато наших хлопців, і не може бути, щоб нікому не спало на думку... Боюсь, всі вершечки вже познімали!

Хейендопф почав заклопотано вголос обмірковувати, як підкотитися до начальника табору так, щоб він бодай на два дні відпустив його в Берлін.

- Пошлюсь на особисті справи, скажу, що в мене там пасія, - нарешті вирішив він.- Полковник сам упадає зараз за однією співачкою, настроєний лірично... Сьогодні ж увечері спробую поговорити. Може, завтра і виїдемо.

- Боюсь, вам доведеться подорожувати самому. Навряд Думбрайт погодиться, щоб я виїхав тепер, коли питання з відправкою ваших підопічних ось-ось вирішиться.

- Пхе! Простіше простого довести йому, що нам з вами потрібна його кваліфікована консультація саме тепер. І привід для цього у мене є якнайпереконливіший: порадитись, як бути з завербованими у націоналістичні загони. Начальник табору досі не повідомив нікого про свою згоду на таке вербування, і, можливо, втрата кільканадцяти чоловік Думбрайту зовсім не припаде до смаку.

- Маєте рацію. Тоді я покладаюсь на вас...

Весь вечір Григорій нервував, не знаючи, чим скінчиться розмова Хейендопфа з начальником табору, а потім телефонна розмова з Думбрайтом. І взагалі непокоїла думка про те, як складеться все в Берліні, навіть коли йому буде дозволено туди виїхати. Чи пощастить лишитися самому на дві-три години, поки він владнає справу, задля якої замислив усю цю поїздку? Може, Думбрайт лишить його при собі і нікуди не відпустить? Може, взагалі проникнути в Східну зону не буде змоги? Всі ці побоювання виснажували більше, ніж безпосередня небезпека, і Григорій вранці підвівся зовсім змучений.

До того ж ввечері в казармі зчинилася бійка. Розбиті у війні, замкнені в цьому глухому таборі, без перспектив на майбутнє, колишні власовські офіцери жили скотським життям. У кого були гроші, той напивався зранку, кілька годин спав, щоб знову податися до бару і знову напитися. У кого грошей не було, той прислужував "щасливчикам" за грою в карти, бігав по шнапс, виконував різні дрібні доручення. З появою Чорногуза грошовитих стало більше, отже, побільшала і кількість сутичок. Вчорашні лакузи, відчувши в своїх кишенях шелест одержаних щойно грошей, з мстивою радістю силкувалися зачепити за болюче тих, кому вони змушені були прислужувати, всіляко величалися перед ними. Тим більше, що всі вони сподівалися на свій швидкий від'їзд, отже, і свою цілковиту незалежність від "верхівки" в майбутньому.

Цього разу сутичка виникла особливо гостра, і бійка була заповзятою. Протопопов, якого Хейендопф останнім часом трохи приборкав, наче з ланцюга зірвався. Він бив, не розбираючи "своїх" і "чужих", помшаючись за приниження свого авторитету, за невдачі останнього часу, за те становище фактичного в'язня, в якому опинився. Григорій чекав, що ось-ось Протопопов накинеться і на нього, йому навіть спало на думку, що й сама бійка спровокована Про-топоповим з цією метою. У загальній колотнечі легко було сховати кінці в воду, звалити вину на когось іншого. Та, вздрівши могутню постать Середи, що виросла поруч Сомова, Протопопов враз охолов. Він боявся тепер свого колишнього попихача, всіляко обминав його, відчуваючи, що в бійці з колишнім лісовозом один на один він зазнає неодмінної поразки, може, для нього й фатальної.

Другого дня зранку Хейендопф сам з'явився в казармі:

- Сомов, негайно збирайтесь! Ми з вами виїжджаємо У одній невідкладній справі. Покваптесь! - сухо наказав він.

А хвилин за п'ятнадцять машина Хейендопфа вже мчала в напрямі до Берліна. Власне, сказати "мчала" - означало б припустити явне перебільшення, бо шляхом з

Берліна на Мюнхен і навпаки потоком пливли колони вантажних машин, подекуди дорога була зовсім розбита. Отже, на окремих дуже коротких ділянках машина летіла з швидкістю ста кілометрів, а частіше ледве повзла.

До Берліна доїхали наступного дня вранці і о десятій були вже у Думбрайта, у якійсь таємничій конторі, розташованій у щойно відбудованому крилі напівзруйнованого будинку.

Містер Думбрайт примусив себе довгенько чекати. Хейендопф не наважувався, не побачившись з ним, мандрувати по Берліну, і тому їм обом довелося терпляче вивчати стелю прийомної.

Прибув Думбрайт десь о дванадцятій годині і, недбало привітавшись, ніби сьогодні всі троє вже бачились, запросив відвідувачів до себе в кабінет.

- Позавчора по телефону містер Хейендопф мені натякнув на деякі ускладнення, що несподівано виникли. В чому вони полягають?

Хейендопф, уникаючи зайвих подробиць, розповів, ніби під тиском "згори" начальник табору мусив погодитися на вербовку власовців для керівництва загонами націоналістів, які підпільно діятимуть на території Західної України, і що багато з переміщених, захованих у них в таборі, вже дали свою згоду вступити в загони, навіть одержали аванси.

На подив Хейендопфа, Думбрайт сприйняв це досить спокійно.

- Гадаю, зміцнення таких загонів для нашої справи буде тільки корисним - спрямує всю увагу більшовиків на західні кордони, і нам легше буде діяти в глибокому тилу. Мене попереджали про можливість такого варіанту, і я дав на це згоду. Коли гадаєте приступити до іх відправки?

- У найближчі два-три дні.

- О'кей! А ви, містер Сомов, що можете мені доповісти?

- На жаль, чи, краще сказати, на щастя, нічого нового. У росіян є приказка про великі очі від великого страху. Не пам'ятаю, як вона звучить і чи є у нас, німців, аналогічна. Але я певен, що всі підозри про проникнення радянського агента безпідставні. За час, що минув з дня переведення групи в сховище під Мюнхеном, він би встиг поінформувати про нову адресу, передати у якийсь спосіб списки. Цього не сталося. До дня мого приїзду троє з переміщених, як я вам уже доповідав, загинуло. Можливо, серед цих трьох і був той, хто повідомив раніше про групу. До цієї думки мене схиляє таке: всі троє, в більшій