У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Але Пантелеймон - чисто руське ім'я! Невже він у Росії? Ні, цього не може бути! Чому тоді на аеродромі звучали і уривки німецької мови? При посадці він бачив силуети гір, на подвір'ї рослинність схожа на субтропічну... Так що ж це - Абхазія? Кавказ? Ні, не може бути.
Якийсь південь. Але який? Е, що там голову сушити! Прийде час - і все з'ясується! Правда, нудно, але що ж поробиш. Треба знайти якусь роботу, полагодити лаву під розлогим деревом або попоратися в садку. Рукам робота - голові спочинок!
Так колись примовляла бабуся, відриваючи його від книжки, щоб він нарубав дров чи наносив води. От і знайде він завтра собі щось таке, що допоможе хоч трохи відволікатись від настирливих думок.
Але сталося не так, як він планував. О пів на восьму ранку, а не о восьмій, як завжди, глухонімий зайшов до кімнати, в якій оселили Домантовича, і повідкривав жалюзі на обох вікнах. Потім на мнгах почав запрошувати квартиранта до сніданку, чомусь радісно і широко посміхаючись.
Домантович погано спав уночі і теж на мигах попросив, щоб господар не клопотався про нього, а поставив сніданок на маленький столик у кутку кімнати. Так бувало вже не раз, і глухонімий охоче на це погоджувався. Але цього разу він наче затявся, жартома навіть стягнув з Домантовича простирадло. Довелося підвестися і зодягнутися. Та ще й двічі. Бо господар на хвилину вийшов і повернувся з шовковою кремовою сорочкою в руках і ясно-блакитною краваткою. Сорочка, очевидно, належала глухонімому, бо була завелика для Домантовича. Довелося підкачати рукава і відхилити комір. Навіть без краватки Домантович мав тепер цілком пристойний вигляд і в глибині душі радів, що сьогодні є змога не натягати старого, добре приношеного мундира, в якому його сюди привезли.
Уся незвичність поведінки глухонімого з'ясувалася, тільки-но Домантович переступив поріг їдальні: за чотирикутним столом, сьогодні по-святковому сервірованим, поралася молода і гарна дівчина. Кирпатий носик надавав обличчю трохи загонистого виразу, але великі карі очі дивилися на нього з цікавістю і привітно.
- Сестра вашого господаря, Нонна! - лагідно посміхнулася дівчина, продемонструвавши звабливі ямочки на щоках з ніжним рум'янцем. Говорила вона російською мовою, з таким любим серцю Домантовича оканням.
- Дуже приємно познайомитися!-щиро вихопилося у Домантовича. За п'ять днів він уперше почув зараз людський голос і справді зрадів, що можна до когось озватися словом.
- Я попросила брата запросити вас до сніданку трохи раніше звичайного, бо зголодніла і...
- О, в дорозі завжди чомусь не їсться! Ви здалеку приїхали?-ніби з звичайної у таких випадках цікавості запитав Домантович, хоч серце його і тьохнуло в чеканні відповіді.
- Здалеку, звідси не видно, - невимушено розсміялася дівчина і відразу почала запрошувати до столу і спритно порядкувати біля тарілок брата і його квартиранта.- Вам вина чи, може, коньяку?
- Взагалі вранці я не п'ю, але сьогодні, з нагоди вашого приїзду... Ви навіть не уявляєте, як мені було тоскно! Як...
Обличчя Нонни посмутніло.
- Бідний Паня! З ним, звісно, з незвички нелегко. Особливо людині, яка бачить його вперше, яка ще не призвичаїлась... Я вас і розумію, і не засуджую, а проте...
- Пробачте, я не хотів...
- Я теж не хотіла зачіпати цю сумну тему. Якось вихопилось... А тепер - ані словечка про сумне і прикре! Згода?
- Ще б пак! За такий тост я вип'ю навіть коньяку... А що налити вам?
- Зараз поворожу! - Нонна покрутила пальчиками, заплющила очі і поволі почала наближати далеко розведені пальці один до одного.- Теж випало коньяку! - скрикнула вона з удаваним жахом.- Ну й буде ж вам обом, коли я уп'юся!
- А це приємно трохи сп'яніти, щоб ледь-ледь запаморочилася голова.
- О, почули б вас у мене вдома! Тітка, в якої я живу, неодмінно б вирішила, що ви хочете звести бідну її крихітку з пуття! Ніяк не призвичаїться до думки, що я вже доросла... Так уже її просила, так благала відпустити до Пані!
- А ви надовго приїхали до брата?
- Це залежатиме від того, як мене тут прийматимуть...
- Коли б це залежало від мене...
- А чому б і ні, - лукаво посміхнулася Нонна.- Брат, ви бачите, з ним і не порозмовляєш, і не розгуляєшся. Через своє каліцтво він перетворився на справжнього самітника. А я нікого в місті не знаю, бо тут уперше.
- А чому ви живете з братом нарізно, як ви, росіянка, взагалі тут опинилися?
- О, це така довга історія! До того ж ми умовилися не торкатися сумного... Але, щоб вам не кортіло, скажу коротко: батьки наші померли, коли я була зовсім маленька, і мене удочерила багата тітка. Брата теж вона утримує, але не хоче, щоб він жив з нами: боїться, що її єдина спадкоємниця стане мізантропкою, завжди споглядаючи вічного мовчальника Паню. А зараз не хочу більше ні про що згадувати! Краще вип'ємо ще. Тільки тепер налийте мені вина, а собі - що хочете... Я сьогодні стомилася, нікуди не піду і хочу, щоб у вас трохи наморочилося в голові, ледьледь, як ви казали, рівно настільки, щоб бути цікавим співрозмовником.
- За цікаву розмову!
Тонке скло, коли цокались, дзенькнуло, і Домантовичу раптом здалося, що в обличчі глухонімого щось здригнулося. Лише на якусь, ледь вловиму мить. Потім воно знову застигло у виразі радісної схвильованості. Квапливо наповнивши свою чарку, глухонімий теж високо підняв її, немов проголошуючи свій безмовний тост. Нонна рвучко схопила братову руку і прикусила губу. Дві владних зморшки залягли на її переніссі. Глухонімий поволі опустив руку.
- Ви надто суворі, Нонно, - вступився за свого господаря
