Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

Сьогодні Улсон прав свою білизну протягом трьох годин, причому ноги його були у воді, температура якої на градус чи півтора нижча за температуру повітря. О третій годині в нього був приступ, тоді як у попередні дні він був зовсім здоровий.

20 жовтня

Повертаючись ранком з полювання, я почув майже коло дому голос невідомого птаха. Роздивившись його в кущах, я звів курок, та потім роздумав стріляти — шкода було пістона, їх у мене лишилося дуже мало. На сніданок і обід живності було вдосталь. Я роздумав турбувати маленького пташка й опустив рушницю. Мою увагу привернув дуже кумедний павук з наростами на всьому тілі. Правою рукою я тримав дуло так, що шкіра між великим і вказівним пальцями перегиналася через край ствола. Я піймав павука й, ступивши крок уперед, підняв, не міняючи положення руки, рушницю. Вдарив постріл, і біль змусив мене випустити рушницю з руки. Правда, біль був невеликий, дарма що крові з невеликих ранок витекло чимало. Кілька шротин пробило шкіру. Дуже шкодую, що постраждала права рука, бо, через те що я нею більше роблю, ці невеличкі ранки не загояться швидко.

21 жовтня

Вчора ввечері й усю ніч було чути барум у Богатім. У нього били зрідка й одноманітно. Від Саула, який прийшов оце, я дізнався, що в Богатім був небіжчик, якого сьогодні ранком поховали. Я спитав, чи не приходив хтось із Богатім і не казав йому про це? Саул сказав, що ні; він тільки чув барум і через те знає, що вмерла людина, але хто саме, йому невідомо. Стежачи за вдарами барума, він зрозумів, що покійника вже поховали.

25 жовтня

Заночувавши в Бонгу, я дуже рано зібрався в дорогу до Мале. Сонце ще не сходило, і тільки небагато тубільців було вже на ногах і грілося біля вогнищ. Один з них надумав, що і йому треба йти в Мале, й запропонував рушити туди разом. Пішли. Ми рано прийшли в селище, де мене привели у велику буамбрамру й просили неодмінно лишитися ночувати. Один з тубільців прийшов до мене скаржитись на «тамо рус» (офіцерів або матросів корвета «Витязь»). Він пояснив, що хатина його була замкнута й зав'язана, але «тамо рус» відчинили двері, вдерлися в хатину й забрали його «окам»[47], і тепер у нього нема окаму, бо їх роблять тільки «тамо Рай-Мана». Він просив мене повернути окам або принаймні заплатити за нього. Другий також причепився, запевняючи, що «тамо рус» підняли його «не-нір» (кошик, щоб ловити рибу), вийняли рибу, а може, взяли й ненір або опустили його в недобре місце, бо після цього він ніде не міг його знайти. Третій заявив, що з його хатини «тамо рус» узяли дуже доброго списа.

Будучи певним, що це не вигадки, я зважив за справедливе задовольнити їхні скарги й обіцяв винагородити за речі, які взяли «тамо рус». Знаючи, що оками тубільці дуже цінять, я обіцяв дати за нього сокиру; за ненір я запропонував ножа, а за списа мені здалося достатнім дати три великих цвяхи. Всі ці речі вони можуть одержати в Гарагасі. Моя ухвала, якої вони, здається, ніяк не сподівалися, викликала величезне захоплення, і вони закричали: «Маклай — хороший, хороший чоловік!». Проте мене неабияк здивувало, що після чотирнадцяти місяців тубільці ще не забули всього, що сталося під час відвідин корвета «Витязь».

Два великі табіри з вареним аяном для мене й Калеу принесено й поставлено проти нас, і це стало за знак, щоб уся юрба навколо нас негайно розійшлася, лишивши нас самих. Коли ми поїли, всі повернулися назад, і деякі запропонували мені приготувати для мене кеу, та я відмовився.

Дарма що тубільці, які зібралися, бажали й далі проводити спільну розмову, я волів відпочити й, сказавши, що хочу спати, розтягнувся на барлі, звикнувши вже давно ні в чому не соромитися при цій публіці. Тубільці, бачачи, що я заплющив очі, розмовляли й далі пошепки. Багато розійшлося. Відпочивши понад годину, я прогулявся в ліс у супроводі десятка мовчазних тубільців. Помітив у лісі багато птахів, які не траплялися мені перше. Повернувшись у селище, я заявив, що бажаю мати кілька телумів і людських черепів. Мені принесли кілька обламаних дерев'яних фігур. Жодна нікуди не годилася, що дуже засмутило господарів. На ціпку мені принесли два людські черепи. Я спитав, де щелепи. Виявилось, як звичайно: «Марем арен». Коли я відмовився від черепів, тубільці кинули їх у кущі, кажучи: «Борле, дігор» (недобрий, сміття). Це був новий доказ того, як мало поважають тубільці черепи й кістки своїх родичів, зберігаючи тільки їхні щелепи.

Кілька молодих, папуасів, що сиділи насупроти мене, захопились оригінальною операцією, а саме: викручуванням собі волосинок з підборіддя, щік, губ та брів тонким, міцним, удвоє складеним шнуром. Вони тримали шнурки дуже близько до шкіри, причому волосинки вкручувалися в них обома шнурками і невеликим рухом руки висмикувалися з коренем. Незважаючи на неймовірний біль при цій операції, тубільці спокійно робили її далі протягом двох або трьох годин.

Кілька тубільців старанно їли, облизуючи собі пальці, солоний попіл зотлілого великого стовбура.

Дуже смішно було бачити, як досить великий хлопчик, понад три роки, з'ївши кілька шматків ямсу з табіру своєї матері, поруч якої він сидів, перемінив собі позу, поклавши голову на коліна матері, й, схопивши жирні, одвислі груди її (а вона годувала ще й другого), почав ссати. Мати спокійно їла далі, а син її, нассавшись молока, знову взявся за ямс. Увечері, крім вареного аяну та бананів, мені зварили достиглий