Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

Він так недоладно говорив і чи то плакав, чи то сміявся, що я почав побоюватись, якби з ним не сталося якогось припадку. Я поквапився піднести на флагштоці, який зробили ще матроси корвета «Витязь», російський прапор. Як тільки прапор був на місці й лёгкий вітерець розгорнув його, я одразу ж помітив, що судно, яке було біля островів Ямбомби, змінило курс і рушило просто до Гарагасі. Я повернувся до моєї кімнати, хотів переодягтись, та подумав, що це зовсім зайва річ. Одяг, який я міг би одягнути, був однаковий з тим, що вже був на мені. Я зійшов униз до піщаного берега, і мені коштувало багатьох зусиль переконати трьох тубільців рушити зі мною назустріч недалекому судну. Я міг уже відрізнити російський прапор. Сагам і Дігу гребли дуже поволі, стежачи більше за рухом судна й безнастанно просячи мене повернутись на берег. Я міг бачити офіцерів на містку, які дивилися на мене в бінокль. Нарешті, ми були так близько від судна, яке йшло тепер малим ходом, що я простим оком міг відрізнити між офіцерами кілька знайомих облич. Вони також упізнали мене.,

Мою увагу відвернув стан моїх супутників. Побачивши стількох людей, вони дуже розхвилювались, а коли з наказу командира послано матросів на реї і вони тричі прокричали «ура», мої папуаси не витримали, вистрибнули з піроги й, виринувши далеко від неї, почали пливти до берега. Весла вони також захопили або кинули у воду. Я лишився сам у пірозі й без весел. Довелося сяк-так, гребучи руками, наблизитись до кліпера й піймати кинуту мені снасть. Аж ось я виліз на палубу, де загальна метушня та багато людей дивно вплинули на мене.

Мене зустрів командир кліпера «Изумруд» Михайло Миколайович Кумані та офіцери. Всі вони були дуже люб'язні, але розмова довкола дуже стомлювала мене. Мені сказано, що кліпер послав генерал-адмірал і що, між іншим, п. Р.[49] переведено з корвета «Витязь» на кліпер «Изумруд» спеціально для того, щоб показати місце, де мають бути закопані мої папери, бо в Європі поширилася чутка, ніби мене забито або я вмер, і навіть деякі офіцери призналися, що, побачивши людину в європейському вбранні, яка виїхала їм назустріч, вони гадали, що це Улсон, бо були майже певні, що не застануть мене живим. Я попросив командира дозволити мені поїхати додому й повернутися за кілька годин, щоб переговорити з ним.

Прибуття кліпера було таке несподіване, що я не уявляв собі ще плану, що мені слід зробити. Найкращим мені здавалося — за допомогою людей з кліпера полагодити мою хатину, дістати з кліпера новий запас провізії й лишитися тут далі проводити мої спостереження, відіславши до найближчого порту ні до чого не придатного Улсона. Я міг також надіслати свій щоденник та метеорологічний журнал Географічному товариству й дописати листа про антропологію папуасів академікові К. Е. фон Беру.

На обід я повернувся до «Изумруда». Михайло Миколайович сказав мені, між іншим, що, зважаючи на моє не дуже добре здоров'я, він бажав би, щоб я вже з сьогоднішнього дня оселився на кліпері, а перевезти мої речі з Гарагасі на кліпер доручив би одному з молодих офіцерів. Ця пропозиція здалася мені трохи дивною.

— А хто вам, Михайле Миколайовичу, сказав, що я поїду з вами на кліпері? Це питання ще далеко не вирішене. Я гадаю, що ви можете приділити мені трохи живності, взяти з собою Улсона та мої листи до ближчого порту, а мені найкраще буде лишитися тут, бо передо мною ще багато роботи з антропології та етнології тутешніх тубільців. Я прошу вас дозволити мені відповісти вам завтра, чи поїду я на «Изумруде», чи лишуся тут ще.

Михайло Миколайович погодився, але я міг помітити, що мої слова справили на багатьох дивне враження. Деякі подумали (я це знаю від них самих), що мій мозок через усякі злигодні та труднощі життя опинився в ненормальному стані. Я дізнався, між іншим, від командира, що голландський уряд посилає військове судно з науковою метою навколо острова Нової Гвінеї. Це дуже зацікавило мене; отже, я міг би, зміцнивши своє здоров'я морською екскурсією, повернутися з новими силами та новими запасами на берег Маклая. Я рано повернувся в Гарагасі й незабаром заснув як мертвий після тяжкого дня, лишивши собі на другий ранок розв'язати важливе для мене питання: їхати чи ні?

20 грудня

Командир «Изумруда» бажав лишитися тут по змозі на короткий час, бо колись на корветі «Витязь» після недовгої стоянки на цьому місці захворіло кілька чоловік. Але за два чи три дні я не зможу написати досить докладного звіту Географічному товариству, а надіслати мій щоденник у тому вигляді, як я його писав, мені також здається незручним.

Друга обставина, важлива для мене, була звістка, що, коли я вживу належних заходів, то матиму змогу повернутися сюди на голландському судні. Одне мені здавалося неминучим — це те, що мені треба буде повернутися знову сюди, де внаслідок обізнаності з тубільною мовою та здобутого в тубільців довір'я мені далеко легше буде проводити свої дальші спостереження з антропології та етнології. Отакі були мої думки, які другого ранку спонукали мене ухвалити покинути тимчасово берег Маклая, щоб повернутись сюди при першій можливості.

Коли я сказав капітанові М. М. Кумані свою думку, він спитав мене, скільки потрібно буде часу, щоб я зібрався. Я відповів, що через три дні після того, як «Изумруд» кинув якір, він зможе знову підняти його й плисти, куди бажає. Решту два дні я приділив собі, щоб спакувати речі та попрощатися з тубільцями. Михайло Миколайович ласкаво дав мені одну з своїх кают, і я вже перевіз багато речей з Гарагасі. Ввечері прийшло до мене з факелами багато людей з Бонгу, Горенду й Гумбу; між ними були також, жителі Мале та Коліку-мана. Туй, Бугай, Саул, Лако, Сагам та інші, яких я більше знав і які частіше бували в Гарагасі, особливо журилися в