Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Під час мого посту кілька «череванів» відвідали форт Кі-пи й привезли додому розкішні ковдри, тканини, намисто, тютюн, ножі та пастки. Все плем’я, побачивши ті речі, забажало торгувати з білим чоловіком. Кожен, хто мав пастки, ходив на бобра. У «череванів» була сила-силенна коней, і коштували вони дешево. За доброго скакуна, привченого до погоні за бізонами, я заплатив три боброві шкурки. А міцного в’ючака можна було купити й за одну шкурку. Ті, що не мали пасток, купували бобрів у мене і саморуч лупили їх та сушили шкурки. Мати, сестра і я працювали з ранку до ночі й були б щасливі, але нас непокоїла батькова доля: минуло вже стільки днів, а він не повертався. Якесь уранці моя мати пішла від сім’ї до сім’ї і сказала всім, що дає обітницю спалити на честь Сонця священний вігвам, коли Великий Небесний Бог поверне їй самотнього блукальця.

Я невтомно ловив бобрів і купував щодня коня, а то й два. Невдовзі їх було в мене стільки, що нам би не довелося йти пішки, якби плем’я перекочувало деінде.

Мати й сестра щоранку ходили зі мною до пасток і допомагали білувати бобрів. Решту дня після полювання я проводив біля своїх коней, привчаючи їх ходити в одному табуні. Мав я з ними добрячу мороку — все норовили повернутися назад до табунів, з якими ходили раніше. Щоб вони паслися разом, я зв’язував їх по двоє короткими мотузками, деяких стриножував. Але це мало допомагало, і я щодня блукав поміж табунами, збираючи своїх коней. Повертався додому, звичайно, поночі, вечеряв і засинав мертвим сном.

Від нашого табору було не дуже далеко до гирла річки, де, як ми вважали, стояли ассінібойни. Цю відстань можна подолати пішки за п’ять днів. Ми лічили дні, відколи пішов мій батько: щовечора я робив зарубку на жердині. Коли минув п’ятнадцятий день, нас охопив страх за батькове життя, і ми попросили Короткого Лука принести богам жертву й помолитися їм, щоб допомогли батькові уникнути небезпек у дорозі і повернутися до нас.

На якийсь час ми трохи заспокоїлися, та коли настав двадцятий день, ми, як і перше, не могли знайти собі місця. Двадцять днів! Уже двічі можна було дістатися до гирла річки і прийти назад.

Мати сказала нам:

— Дітки, чув мов серце, що ви ніколи більше не побачите свого тата.

І я так думав, але не признався в цьому і почав, як міг, утішати матір, називати безліч причин, які могли затримати батька. А дні минали.

Одного вечора я саме робив тридцяту зарубку на жердині й не помітив, як відхилилася на дверях запона. До вігвама ввійшов батько. Він ледве тримався на ногах і, напевне, впав би на багаття, коли б я не підбіг і не підхопив його. Ми з матір’ю підвели його до ложа й допомогли лягти.

Я помітив, що він повернувся без жодної з речей, які брав із собою в дорогу. Не було при ньому «ні лука, ні сагайдака, ні його розкішного військового вбрання, оздобленого китичками та рясно розмальованого. І чому його права рука так розпухла й почорніла, а місцями позеленіла? І як він схуд! Самі кістки та шкіра! Його великі очі позападали, збайдужіли. Здавалося, батько дивився на нас і не помічав нікого, ніби вглядався у щось далеке, чого нам не дано було бачити.

Його погляд зупинився на торбі, в якій зберігалися талісмани. Вона так само висіла на вігвамній жердині над батьковим ложем. Тремтячою рукою він показав на неї й прошепотів:

— Зніміть її і розв’яжіть.

Я так і зробив. У торбі під верхом лежав плескатий камінець, що притягує вогонь Сонця, — подарунок Кі-пи. Я показав його батькові.

— Ось він! Я забув його взяти з собою. Мене спіткала гірка невдача через те, що я не мав талісмана, — знову прошепотів він.

Мати підігріла вечерю і, насипавши батькові юшки в його дерев’яну миску, піднесла йому до рота. Він випив її одним духом і попросив ще. Випивши другу миску юшки, він попросив м’яса, але мама відмовилась дати. Тоді він почав вимагати:

— Зараз же дай м’яса! Я помираю з голоду!

Мати рішуче похитала головою:

— Ні, не дам. Спершу відпочинь, а потім поїси м’яса.

Батько відразу ж заснув, затиснувши в долоні свій талісман. Ми підтримували багаття і не зводили з батька очей. Навідався Короткий Лук, нахилився над другом, оглянув його напухлу руку і, сівши біля мене на ложе, сказав:

— Багато він натерпівся, але незабаром, гадаю, одужає.

Було далеко за північ, коли прокинувся батько і знову попросив їсти. Мати дала йому юшки та м’яса, він жадібно все з’їв і тільки тоді помітив Короткого Лука. Батько спробував підвестися так швидко, як робив завжди, й привітав вождя.

— А, це ти, мій друже, я радий тобі! — сказав батько.

— Ми молилися за тебе, приносили жертви богам, і ти повернувся, — промовив Короткий Лук.

— Щиро кажучи, я вже не сподівався побачити дружину та дітей. Ось послухайте, що трапилося зі мною.

Чотири ночі йшов я і нарешті досяг гирла річки. На світанку п’ятого дня я поглянув на долину: уся вона була заслана димом. Я зрозумів, що то димлять багаття у вігвамах моїх ворогів. Перегодя побачив загін мисливців, що прямували на рівнину. Заховавшись у хащі, я пролежав весь день, чекаючи ночі, щоб непомітно проникнути в табір.

Я так собі міркував: «Найкраще було б попросити в богів помочі та принести їм жертву. Вороги заволоділи моєю Люлькою Грому, але в мене є інший талісман, який подарував мені білий чоловік. Я хотів притягти вогонь Сонця, сподіваючись, що Небесний Бог помітить мене і почує мою молитву. Я розв’язав коробку з бойовим спорядженням, де мав лежати чарівний прозорий камінець, але його там не виявилося. А я ж був певен, що поклав його в коробку. Мабуть, дома мені наснилося, що я заздалегідь сховав торбинку з талісманом у бойову коробку.

І все-таки я помолився і приніс жертву богам, хоч і не мав могутнього талісмана, а коли настала ніч, рушив до ворожого табору. Я замислив спочатку знайти свій табун, а потім проникнути в табір і заволодіти Люлькою Грому.

Коли я спустився в долину, то побачив багряну заграву над