Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Мій батько, що вже намагався вирвати свою руку з руки Короткого Лука і кинутись навздогін за ассіні-бойном, почувши останні слова вождя, ураз перестав опиратися, безсило опустився на ложе із звіриних шкур і замовк. Мені здалося, що він тільки цієї миті усвідомив, чим обертається для нього його необачний крок. Усе було справедливо: якщо ти не належиш до пікуні, то не маєш права захищати їх. Це боляче вразило батькову гордість, але не менше пекла його образа, завдана ассінібойном.

Невдовзі ми пішли додому і рано лягли спати. Так скінчився наш перший день у таборі «череванів».

Спав я неспокійно. Мене тривожила думка про наших коней. Вони приснилися мені, як тільки я заснув. Щось недобре віщував мені сон. Коли розвиднілося, я тихо встав, одягся, взяв свою рушницю і пішов подивитися на наш табун. Мені довелося йти пішки, бо жодного коня ми не прив’язали на ніч біля вігвама. Батько сказав, що нема такої потреби. «Черевані» щоночі висилають загін юнаків, який стереже табуни й попереджає про наближення ворогів.

Був я в долині біля річки, був на схилі, піднявся на рівнину, бігав від табуна до табуна, що належали «череваням», але ніде не знаходив наших коней.

Розділ п’ятий

Зійшло сонце, коли я, оглянувши останній із кількохсот табунів, побіг додому.

— Наші коні пропали! Хтось украв наших коней! — закричав я, переступивши поріг вігвама.

— Ні, їх не могли вкрасти, синку. Ти їх просто не знайшов, — спокійно мовив батько. — Якби їх украли, то прихопили б і кілька табунів племені. І в таборі вже, звісно, зчинився б переполох. Ні, ти помиляєшся, синку. Заспокойся. Відпочинь, поснідай. А потім ми підемо з тобою і знайдемо табун.

Саме в цю хвилину Короткий Лук вийшов зі свого вігвама і почав вигукувати імена вождів та воїнів, котрих він запрошував до себе в гості. Першим він назвав батькове ім’я.

Батько квапливо побіг до річки, вмився, розчесав волосся, заплів коси, покрив обличчя й руки священною темно-вишневою фарбою і пішов.

Коли ми лишилися самі, мати відразу спитала мене:

— Ти певен, що наших коней украдено?

— Авжеж. Я шукав їх у лісі, біля річки, в долині, піднімався на рівнину. Ніде їх нема. Я певен, що вороги вкрали наш табун.

Мати здригнулася.

— Ну, що ж! Цього слід було чекати, — промовила вона в задумі. — Не матимемо ми ні спокою, ні щастя, поки Самотній Бізон не схаменеться і не повернеться до нашого народу.

Сестра заплакала. Коней, особливо метких лошаків, вона любила дужче, ніж своїх ляльок.

Тим часом у вігвамі Короткого Лука Чорний Кріль сповістив, що зникли ассінібойн із дружиною. Цієї ночі вони потайки покинули його вігвам, прихопивши з собою все своє майно, сідла та аркан. Почувши цю звістку, батько закричав:

— Мій син казав правду! Сьогодні вранці він не знайшов нашого табуна. Він запевняв, що коней вкрали, але я не вірив йому. Тепер вірю: ассінібойн украв наш табун!

— Незабаром ми дізнаємося, вкрадено коней чи ні, — сказав Короткий Лук.

І він звелів табірному оповісникові зібрати юнаків і відправити їх на пошуки нашого табуна.

Бенкет тривав. Але мій батько не торкався жодної страви.

Старенька мати Короткого Лука завітала до нашого вігвама й повідомила, що цієї ночі ассінібойн із дружиною покинули табір, прихопивши своє майно, а мій батько вважає, що ассінібойн украв наш табун.

Ми з матір’ю були згодні з батьком. Я розповів їй про свій сон.

— Ох! Ти побачив погану прикмету. Якби ти здогадався розбудити нас, твій тато напевне врятував би табун.

Ми не помилялися. Невдовзі повернулися юнаки, котрі ходили у розвідку. Вони розповіли, що не могли знайти наших коней, але виявили їхні сліди, що вели в пониззя річки. А згодом з’ясувалося, що один із нічних сторожів бачив ассінібойна, який блукав уночі поміж табунів. Гадаючи, що ассінібойн також у сторожовому загоні, він нічого не спитав його і не звернув уваги, що той робив.

Мій батько і Короткий Лук, порадившись, дійшли згоди, що недоцільно переслідувати ассінібойна, тому що він за цей час устиг заїхати далеко. Одне, що слід зробити: розвідати, де розташувалося його плем’я, а вже потім при слушній нагоді спробувати повернути коней.

— Авжеж, я так і зроблю, — сказав мій батько. — Мені ж треба будь-що проникнути в табір і забрати свою люльку. А скільки твоїх воїнів піде зі мною?

— Брате, тобі доведеться йти самому, — відповів Короткий Лук. — Минулого літа ми уклали з ассінібойнами мир і не можемо його порушити.

Батькові це не сподобалося. Адже «черевані» жили під захистом трьох наших племен — пікуні, «чорноногих» та «кривавих» — і без їх згоди не могли укласти миру з нашими ворогами. Він поскаржився про це матері.

— Згодна з тобою, — відказала вона. — Але тебе це не повинно обходити, адже ти тепер не пікуні.

Материні слова ще дужче роз’ятрили батькову душу. Він нічого їй не відповів, і надовго замовк. Нарешті він звелів мамі приготувати пару запасних мокасинів, сказавши, що вирушає цього вечора на пошуки табору ассінібойнів.

«Черевані» на той час стояли біля гирла Молочної річки. Серед дня батько ще раз завітав до вігвама Короткого Лука, і вони довго гомоніли. Вождь обіцяв йому піклуватися про нас, поки він не повернеться. Після обіду мій батько відвідав священний «вігвам потіння», а старий шаман помолився за його щастя.

Коли зайшло сонце, батько взяв рушницю, коробку з військовим убранням, мокасинами, вірьовками та сушеним м’ясом і попрощався з нами. Вигляд у нього був печальний. Мати й сестра проводжали його поглядами, плачучи, а я з тяжким серцем стояв біля них.

У нас залишилося троє коней — подарунок Короткого Лука. Мати й сестра возили з лісу дрова, я їздив на полювання. Я, власне, був ще дитиною, проте давно облишив дитячі забави. В таборі «череванів» у мене було чимало друзів, але найбільшу дружбу я водив із трьома хлопчиками, матері яких походили з племені пікуні. Вони та й інші хлопчики говорили моєю мовою. Раніше ми бавилися разом, часто полювали кролів. Але тепер я забув про ці ігри. Я полював бізонів, що там мені якісь кролі!

Мене все більше непокоїло наше майбутнє. До рідного племені далеко, батько в поході, хтозна, чи повернеться, мало коней, щоб перевезти наше збіжжя, коли табір здійметься з місця. Ми були бідні, найбідніші в таборі. Ці турботи відбили в мене охоту гратися. Але я