Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

— Перекажи своєму вождеві, що я хворий і не можу прийти.

О, як він розчарував нас!

Наступного ранку вождь сам прийшов у наш вігвам і довго гомонів із нами. Він поводився так, ніби ми ніколи не розлучалися ні з ним, ні з плем’ям. Згадував давно минулі дні — дні юності, свої та батькові, згадував, скільки щасливих хвилин прожили вони разом. А мій батько, слухаючи, й собі пригадуючи минуле, повеселішав, забув про свій гнів і втрати, теж чимало розповів вождеві про давні часи. Ми подумали, що це добра прикмета: батькове серце тане, гнів згасає, і ми невдовзі поставимо свій вігвам поряд із вігвамами нашого племені.

Минали дні, а пікуні з ранку до вечора юрмились у форті Кі-пи, вимінюючи боброві шкурки на добрі товари. Коли ж вони скупили все, що було привезено на трьох човнах, то почали вимагати ще краму.

— Чудово, що білий торговець оселився в нашій країні, в самому центрі наших прерій! — раділи ми всі. — Тепер ми не знатимемо нестатків.

Сину мій, як жорстоко ми помилилися. Я не звинувачую Кі-пу. Ми самі винуваті. Ми не мали доконечної потреби в товарах, привезених торговцями в нашу країну. Наші предки самі виготовляли зброю, одяг і жили щасливо. Якби ми були мудріші, то чинили б так само, як вони. Прихід торговців поклав початок нашому кінцю. Задля них ми винищували дичину, нас спокусили їхні барвисті ковдри, намиста й тютюн, рушниці й вогняна вода. Ми дозволили білим закріпитися серед нас, віддавали їм свої багатства, а згодом віддали й свої землі. Ми самі наближали свій кінець, і так само наближали свій кінець усі племена прерій…

Не пам’ятаю, скільки днів провели пліч-о-пліч пікуні з «череванями» в гирлі річки Мараяс. Але то були щасливі дні: всі ходили одні до одних у гості, справляли розкішні бенкети, влаштовували танці, кінні перегони та змагання з рушничної стрільби.

— Краще б зберегли кулі для наших ворогів, — зауважив молодим стрільцям хтось із старих воїнів.

Але стрільці тільки засміялися. Що таке кілька куль, сто куль?! Кулі цінувалися дешево: по двадцять штук за шкурку. А бобрів у річках так багато…

Нарешті Самотній Ходак і Короткий Лук, порадившись, вирішили, що пора обом племенам роз’їжджа-тися. Вже визбирано і спалено на багаттях увесь хмиз. Мисливці, полюючи щодня, наполохали бізонячі стада, розігнали їх від околишніх місць. Та й бобрів уже не вистачало для всіх ловців, бо їх була в обох таборах сила-силенна. З наказу вождів табірні оповісники повідомили, що наступного дня вранці обидва племені знімаються з місця: «черевані» вертаються до Малої річки, пікуні — на південь до ручая біля підніжжя Гряди Гір.

Самотній Ходак і Короткий Лук вели також розмову про мого батька. Обидва ж були його вірними друзями. Увечері вони завітали до нашого вігвама, слідом за ними з’явилися Білий Вовк і Лисові Очі та ще кілька поважних воїнів. Першим заговорив Самотній Ходак, переконуючи мого батька змінити рішення і повернутися до свого народу. Потім те саме сказав Короткий Лук.

— Що? Може, я не розчув? — вигукнув батько. — Хіба не ти казав мені, що твій вігвам — мій вігвам, твій народ — мій народ?

— Так, я казав це і можу повторити, — відповів Короткий Лук. — Як друг раджу тобі повернутися до рідного племені. Ти ж сам бачиш, що тебе переслідують невдачі відтоді, як покинув плем’я. Здається, боги відвернулись од тебе.

— Просто так сталося. Правда, я втратив талісман — Люльку Грому. Але я забрав би його в ассінібойнів, коли б не забув узяти з собою інший талісман, який притягує вогонь Сонця. Цього разу я не забуду його, і він допоможе мені повернути Люльку Грому.

— Брате, як же ти її знайдеш у ворожому таборі? — запитав Білий Вовк.

— Я проникну в табір поночі, пробиратимуся потайки, зазираючи в кожен вігвам, поки побачу свою люльку, а коли вороги поснуть, заволодію нею.

— І тут-таки загинеш, — заперечив Білий Вовк. — Не встигнеш відбігти кроків на десять, як вороги схоплять тебе і знімуть скальп.

— Повертайся краще до нас, — мовив Самотній Ходак. — Прошу тебе, заради своєї дружини і дітей повертайся до нас!

— Еге ж! Щоб ви знову мене одшмагали! — вигукнув батько. — Годі! Облиште пусті балачки! Я залишаюсь із Коротким Луком.

Мовчки виходили з вігвама наші родичі й друзі, а Короткий Лук сказав наостанок:

— Приготуйся! Завтра вранці ми знімаємося з місця.

Чи варто розказувати, як ми — мати, сестра і я — знову зажурилися? А ми ж такі надії покладали на цю розмову! Наші сподівання не справдилися. Розпрощавшись із рідним племенем, ми знову йшли назустріч новим поневірянням.

Через три дні ми прибули з «череванями» до Маленької річки. Мій батько цілком одужав і взявся до роботи. Він ходив полювати з моєю рушницею або ставив пастки на бобрів. Перші двадцять шкурок він вирішив обміняти на рушницю для себе.

Нітакі, моя мати і я не дуже журилися в таборі «череванів». Як я вже казав, багато хто з тутешніх воїнів одружився з дівчатами з племені пікуні, а їхні діти говорили моєю рідною мовою. Якщо в нас не було ніякої роботи, а батько полював, ми згадували ті щасливі дні, коли пікуні й «черевані» жили поряд біля форту Кі-пи.

Того ранку, як ми покидали форт, мати довго гомоніла з Сах-кві-ах-кі, дружиною Кі-пи. Нітакі і я часто запитували її, про що вони тоді розмовляли, але мати лише відповідала:

— Колись ви про все довідаєтесь. Якщо збудеться те, про що ми говорили, ми всі будемо щасливі.

Літо стояло тепле. Під лагідним сонцем дозрівали, наливаючись соками, ягоди на кущах. Одного разу погожої літньої днини батько поїхав перевірити свої пастки й невдовзі повернувся задоволений і веселий. До сідла в нього було прив’язано три боброві шкурки.

Ми троє сиділи перед входом до вігвама, дивилися на батька й раділи його удачі. Коли в батька все ладилося, коли він наспівував свою улюблену пісню й усміхався, нам усім було радісно на душі. Чи могли ми знати, що цей гарячий сонячний день закінчиться для нас бідою?

Розділ сьомий

Послухай-но, сину мій, що трапилося з нами. Тієї погожої днини, пополудні, батько з Коротким Луком сиділи в затінку нашого вігвама, гомоніли й курили. Мій батько завів мову про свій талісман — кругленький, прозорий як лід, камінець, що притягує вогонь Сонця. Прикуривши ним свою