Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний
— Ви з КДБ?
— Вам треба було заздалегіть прислати заявку в «Інтурист», щоб до вас прикомандирували співробітника КДБ, — сказав він, не приховуючи іронії, — я ж тільки студент-філолог, який підробляє, щоб доточити трохи до стипендії.
Коли б Міша став виправдовуватися й заперечувати, підозри в моїй душі розрослися б, як тропічні джунглі, але він просто вбив мене своєю іронічністю.
— Ви навіть не заперечуєте такого факту, що у вас є КДБ?! — вигукнула я.
— А чому б ми мали заперечувати? Хіба ми не маємо права дбати про безпеку своєї держави? По-моєму, в Америці про свою безпеку говорять набагато більше, ніж у нас.
— Говорять? — гірко засміялась я. — Галасують! Тикають тобі в ніс законом про національну безпеку на кожному кроці! Шукають цю національну безпеку вже й не в самій Америці, а за тисячі миль від неї — в Азії, в Африці, в Океанії, звичайно ж, у Європі…
— А тепер ще й у космосі, — підказав Міша. — Я десь читав, ніби вчені відкрили, що з полярних областей іоносфери земля щороку втрачає 50 тисяч тонн кисню, а десь в районі Антарктиди виявлено «дірку», крізь яку відлітає в космічний простір озон. Ваша СОІ спричиниться до того, що з землі почне відлітати й розум. Це буде найжахливішою трагедією для людства.
Я не змовчала і похвалилася своїм Лукасом, який мріє розробляти невичерпні поклади інтелектосфери.
Але МІшима іронія виявилася дужчою за мої розповіді.
— Фантастика, — заявив він, — до того ж — ненаукова!
А я ще вважала, ніби моя філологія навчила мене мислити і переконливо висловлюватися, тоді як твоя фізика тільки й уміє, що перекладати в мозку коліщатка з місця на місце!
Щоб спокутувати свою провину, я привезу тобі глини з самого кремлівського пагорба!
Коли Міша показав мені в Кремлі цар-пушку і цар-колокол, казкові скарби Алмазного фонду’ і Оружейної палати, собори, де поховані руські царі, я спитала його, чи можна взяти жменьку кремлівської глини для твоїх дослідів?
— Чому ж не можна? — здивувався Міша.
— Але уявіть собі, що кожен турист захоче взяти жменю землі з цього історичного пагорба?
— Ми готові роздати по цеглині всі стіни, — сказав Міша, — аби тільки це сприяло встановленню миру на світі. Немає такої ціни, яку б не згодився заплатити мій народ за мир.
Я подумала собі: а як же іржавий лорд з своїм тисячолітнім арсеналом убивств, морський міністр США з його 20 авіаносцями і наш міністр оборони з ракетами «М-Х» і «Трайдент» і лазерами космічного базування?
Про Москву написати всього незмога. Про це треба тільки розповідати. Обіцяю це своєму маленькому баскетболістику.
І про Київ писати не стану, хоч і побувала в цьому праслов’янському граді, прекрасному і лагідному, мов дитяче личко!
Аякже!
Співвітчизники, яких тут зустрічала, турчали мені про те, що в зв’язку з чорнобильською катастрофою держдепартамент радить американцям утримуватися від поїздок до Києва. Загалом кажучи, з Москви я хотіла одразу летіти до Самарканда — цієї радянської Мекки всіх іноземних туристів, та коли почула, що хтось так зворушливо дбає про моє здоров’я і «не рекомендує» Києва, в мені закипіла й заклекотіла моя ірландська кров і я заповзялася неодмінно побувати в тому місті, а може, навіть у Чорнобилі.
Моя київська перекладачка Люба, почувши про Чорнобиль, засміялася:
— Я й сама там не була!
— Це свідчить тільки про те, що у вас ще не досить свободи для громадян! — випалила я. — Люди повинні мати змогу вільно пересуватися.
— Будь ласка, пересувайтеся! — сказала Люба. — Але уявіть собі картину: два з половиною мільйони киян кинулися в Чорнобиль тільки для того, щоб скористатися правом вільного пересування! А тоді п’ятдесят мільйонів українців! І так далі… А що їм там робити, хотіла б я вас спитати. Ви скажете: я іноземка, я хочу побачити, щоб розповісти вдома… Згода, ви можете туди поїхати, Але з таким самим успіхом ви можете поїхати на атомну станцію Трімайл-айленд і потім розповісти своїм друзям і знайомим про аварію і про те, що ви там побачили. А тим часом на цій землі, куди ви прибули, є речі, яких немає ніде в світі.
Вона стала возити мене по Києву. Наймати машину я не захотіла, ми їздили в метро, тролейбусами і трамваями, ходили пішки. В цьому місті треба ходити пішки. Стільки золотого листя я не бачила за все своє життя. Може, тому, що в Каліфорнії його майже немає. Тепер я розумію, як може набридати вічна зелень. Заява не дуже патріотична? Але що робити екзальтованій американці за шість тисяч миль від свого милого безслідника?
Я згадувала Лондон, де коричневий Тауер нагадує вив’ялених вітрами жилавих норманів і прокляте дерево ешафотів, на яких рубали голови королям і королевам, рубав голови Кромвель і рубали голову Кромвелю. Тяжкий дух крові досі гнітить там душу. А тут тихо сяє золотом тисячолітній собор святої Софії, і еманація мудрості струмує від нього з такою неземною силою, що я мимоволі подумала: може, саме тут залягають мікроструктури, здатні вловлювати розумову енергію з інтелектосфери землі в особливо великих розмірах? Я попросила Любу, щоб мені дозволили взяти жменю глини з підземель цього собору, з мене трохи посміялися (не інакше, всі ці американки- божевільні!), але не стали заперечувати, ще й дали для глини майстерно оздоблену дерев’яну скриньку.
