Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний
Лукас не встиг заглибитися в зелену сутінь університетського містечка, бо його зупинив майже біля входу дівочий голос.
— Містер Лукас?
Він озирнувся. До нього йшла невисока дівчина в оливковому платті. Власне, й не плаття, а два шматки цупкої тканини, притулені до тіла дівчини спереду й ззаду, застебнуті на плечах і перехоплені в талії широким шкіряним поясом, майже солдатським.
— Так, я Лукас, — сказав він. — А ви?
— Я Аміна.
— Але… — він окинув її поглядом. Всі ці місяці був такий заглиблений у свою справу, що не помічав нічого довкола. Тепер з подивом і тривогою виявив біля себе цю дівчину. Зміїно-витка постать, голі ноги — ніби вона щойно вибрела з гомерівського моря: гірка сіль, рокотання й хвилювання. Смаглявий морок світобудови в крутих стегнах, настовбурчених грудях, в густих буйнощах волосся. — Ви сказали, що будете в білому платті… І я сподівався…
Аміна легковажно змахнула тонкою смаглявою рукою і мовби відігнала від Лукаса всі чари, вмить стала тим, що американці звуть green graas girl — зелене дівчисько, він з радістю згадав, що в нього є Пат, а ось тут з ним її лист здалеку, і вже не мало ніякого значення, як одягнена ця дівчина, і чому вона не ждала його в помешканні доктора Візнера, і навіть не в університетському кампусі, а гналася за ним не знати звідки.
— Все це пусте, — радісно мовив Лукас. — Пробачте, що я зачепився за ваше плаття. Ви можете вважати мене дріб’язковим і…
— Заспокойтесь, прошу вас, — сказала Аміна, — я про вас зовсім іншої думки.
— Дякую. Так що з доктором Візнером?
— Він жде вас у своїй віллі.
— Де це?
— В околицях Бейрута. Я мала б сказати: Великого Бейрута. Але це не дуже далеко. Над морем. Тихо. Доктор Візнер любить тишу. Ви, мабуть, знаєте це?
— На жаль, я з ним незнайомий. Мені просто сказали, що він тут, а для мене було б корисно й повчально…
— От і прекрасно! То ми можемо їхати?
— Їхати? Але чим? Я не замовляв машини… Хотів побачити… відчути вулиці Бейрута…
— От і гаразд! Тепер ви відчули і ми можемо їхати. Згода?
— Власне, я не маю нічого проти. Але чим їхати?
— Ідіть за мною, і ви все побачите…
В сусідньому провулку стояв досить розчухраний «віліс», але Аміна підійшла до нього з такою гордістю, ніби то був принаймні броньований шестидверний лімузин для коронованих осіб.
— Прошу, — показала вона, — раджу на заднє сидіння. Коли почнеться стрілянина, негайно випадайте з машини і притискуйтесь до землі.
— А що? Нас справді можуть обстріляти? — наївно поспитав Лукас.
— Дивуватися будете, коли нас не обстріляють. Ми вже їдемо, чи як?
Він зігнувся на задньому сидінні, Аміна дала газу й зірвалася з місця з швидкістю не меншою, ніж шістдесят миль.
Їх обстріляли двічі, що можна було вважати великим везінням. Перший раз це сталося мало не в центрі міста, стріляли звідусіль, навіть мовби з-під землі, але Аміна, заспокійливо махнувши Лукасові, вирвалася з тої загрозливої зони з такою зухвалою легкістю, ніби це була просто гра.
Але вдруге били вже по них, Аміна закричала, щоб Лукас випадав з машини, вона вилетіла з «віліса» на другий бік, встигла вихопити з-під сидіння короткий автомат й сипонула кілька злих черг туди, звідки свистіли кулі. Постріли не діляться на чоловічі й жіночі. Нападники не знали, що їм відповідає жінка, і ганебно відступили, Аміна ж, зовсім не дбаючи про своє торжество, а тільки заклопотана тим, щоб довезти цього молодого американця туди, куди вона повинна була його довезти, мерщій стрибнула у машину, покликала Лукаса і гнала далі вперто, відчаєно, несамовито.
Ось тобі й зелене дівчисько!
Лукас посміювався, думаючи, як би сприйняв цю божевільну їзду обережний і добропорядний містер Ор. Але містер Ор десь ще спав, як кажуть американці, «without wheels in his head», без коліс в голові, а тут колеса крутилися з дикою швидкістю, щохвилини наближаючи Лукаса до доктора Візнера, відважного представника американської психологічної науки на цих безмежних обширах, де так трагічно переплуталися найвищі знання і найдикіші забобони.
Машина зупинилася так несподівано, ніби ткнулася радіатором в кам’яну стіну. Лукас спам’ятався тільки тепер. Де він?
Напіврозвалена будівля над самим морем. Школа, казарма, спортивний комплекс? Одразу не збагнеш. Скелястий берег. Байдужа бірюзова вода. Незвична тиша. Тільки дихання води, мов зітхання вічності…
— Це що? — спитав Лукас. — Куди ви мене привезли?
— Куди треба, — сказала Аміна знову, як при останній стрілянині, висмикуючи з-під сидіння автомат і чомусь наставляючи його на Лукаса. — Вилізай, паршивий америкашка, і вперед, не озираючись.
З будівлі над морем тим часом вискочило двоє хлопців з автоматами, підбігли до машини, мовчки наставили зброю на Лукаса.
— Куди ви мене привезли? — намагаючись бути спокійним, звернувся Лукас до Аміни, яка спокійно обійшла довколо «віліса» і приєдналася до хлопців. — Де доктор Візнер? Я вимагаю, щоб мені пояснили!
— Містер, — насмішкувато сказала Аміна, — ці хлопці не розуміють англійської. А ще: вони мають звичку спершу стріляти, а вже тоді слухати, що їм кажуть. Раджу їх не дратувати. Ми приїхали. Велком! Мархаба![39]
Вона пішла до дверей будівлі, показуючи рукою, щоб Лукас рушав за нею. Автоматники сунули за ним, мов приклеєні.
То був спортивний зал, майже цілий, тільки в одному місці пробита стеля, але все інше ціле, на вікнах гратниці, підлога покрита пластиком, по кутках- купи поролонових матів, попід стінами розставлено
