Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

Зранку в коридорах готелю вже стояли візки з нержавіючої сталі, повні зім’ятих простирадл і рушників (вчорашній день, вчорашнє життя), нових перемін білизни, мила, туалетного паперу; пилососи шуміли, як буря; безликі прибиральниці, схожі на використану білизну, траплялися на твоєму шляху, мов живий доказ того, як життя топче людей.

Містер Ор на цілий день вилетів в аут. Це почалося в Каїрі, продовжилося в Александрії, набуло загрозливого характеру в Аммані, тут, у Бейруті, можна було ждати справжньої катастрофи. Щоразу після нічних посиденьок у барах містер Ор майже весь наступний день був «хворий», Лукас назвав цю хворобу «синдром запухання». Враження було таке, ніби містер Ор спускався на цілу ніч не в бар, а провалювався в болота мезозою і там гігантський брахіозавр жував його обличчя, але чомусь не ковтав, а випльовував, і тому вранці було страшно дивитися на ту сіру пожовану масу: ні носа, ні рота, ні очей, суцільна спученість, не лице, а замазка, коров’яче вим’я. А містер Ор з самовпевненістю селезня, який завжди виходить сухим з води, варто йому лиш струснути пір’я, ледь прочумавшись, починав надзвонювати «по своїх каналах», милувався собою перед дзеркалом, та ще й стверджував, що схожий на президента Рузвельта. «Синдром запухання» — це ще було сказано, мабуть, занадто м’яко. Але Лукас не належав до мстивих людей, фізичне здоров’я робило його добродушним і милосердним.

До того ж «запухання» нейтралізувало містера Ора на цілий день, і Лукас мав змогу вільно знайомитись з містом і взагалі робити все, що хотів. Свобода навіть на один день мала свою цінність, надто ж у. такому трагічному місті, як Бейрут. Після простого свого сніданку (два яйця, підсмажений хліб, сік і кава) Лукас намірився походити по вулицях і заодно побувати в Бейрутському університеті. Ще в Стенфорді професор психології Вільям Демент попросив його знайти тут доктора Візнера з Націопального інституту здоров’я в Бетседу, штат Меріленд, дав його адресу, телефон, хотів написати ще й рекомендаційного листа, але Лукас подякував, сказавши, що не знає точно, чи вдасться йому побувати в Бейруті. Зустріч з доктором Бізнесом, який працює тут уже кілька років, обіцяла бути надзвичайно цікавою і корисною, тому Лукас, не відкладаючи, вирішив одразу ж після сніданку подзвонити йому. Він позачиняв двері між кімнатами, щоб містер Ор не прочумався од телефонної розмови, знайшов свою записну книжку, набрав номер. Трубки довго не брали, тоді на тім боці проводу пролунав жіночий голос:

— Хелло!

— Хелло, — надаючи своєму голосу якомога м’якішого звучання, промовив Лукас. — Я міг би поговорити з доктором Візнером?

— А хто його питає?

— Я приїхав з Штатів і маю доручення від його колеги професора Демента.

— Ах, Демента? Це якого ж?

— З Стенфордського університету.

— Тільки подумати! — захоплено вигукнула жінка.

Вона, мабуть, була асистенткою доктора Візнера і. звичайно ж, наперед закоханою у всіх його американських учених колег. Хоч сама, судячи з вимови, не американка. Її англійська правильна, але надто суха, якась стерильна, без типового американського дзюрчання в звуках.

— Ви де знаходитесь? — спитала жінка.

— Готель «Рів’єра».

— Це не так далеко. Але я навіть не спитала, як вас звати? Не подумайте чогось там: просто я повинна передати доктору Візнеру, що з ним хоче зустрітися містер…

— Лукас.

— Дякую, містер Лукас. Я негайно зв’яжуся з доктором Візнером, Сподіваюся, він вибере час, щоб зустрітися з вами.

— А хіба доктора Візнера немає в університеті?

— Він на своїй віллі, але це нічого не означає. Коли що, я зможу вас до нього відвезти. За вами заїхати до готелю?

— Дякую. Може, зробимо так. Я пройдуся до університету пішки, щоб хоч трохи глянути на місто, бо ми прилетіли учора ввечері і їхали з аеропорту вже в темряві. А ви тим часом зв’яжетесь з доктором Візнером і знатимете, що і як? Де я вас знайду? Як мені питати?

— Я ждатиму вас біля входу до кампуса. Звати мене Аміна. Я в білому легкому платті. А ви?

— Дуже довгий і кістлявий. До того ж обурливий блондин.

— Прекрасно. До зустрічі!

Лукас спустився вниз, підійшов до портьє, щоб попросити карту міста. Той ніби вже ждав його.

— Містер Лукас?

— Так.

— Вам пакет з Каїра.

— Дякую. На додачу до пакета хотів би попросити ще карту Бейрута.

— Прошу. Але вона вже застаріла. В місті все так змінюється…

— Ви хочете сказати: руйнується і нищиться?

— На жаль, містер Лукас, на превеликий жаль…

Лукас вийшов на вулицю. Тримав у руках пакет, переданий йому портьє, і боявся його розкривати. Серце йому билося в грудях з такою силою, що він задихався. Лист від Пат? Звістка від його шовкової дівчинки? Він не міг читати лист ось тут, на вулиці. Згодом, в самотині, заховавшись од усього світу… Лукас сховав пакет в свою спортивну торбу, пересвідчився, що змійка щільно застебнута, роззирнувся довкола. Шматок, колишнього незайманого життя біля «Рів’єри», а далі — хаос, страждання, жах. Мертві будинки, мертві дільниці, мертві люди, яких убили вночі, а може, всього лиш годину тому. Нещасні діти серед руїн, перелякані жінки, ошалілі люди, ошалілі машини.

Бейрут лежить на трикутному мисі. З двох боків обмиває його море, яке належить Європі, Заходу, а це язик суші — Азія, і могутня підкова темних гір, які нависають над містом, теж Азія, Схід, Захід і Схід зіштовхуються тут, б’ються, мов хвилі об скелі, вічне змагання, і немає ні переможців, ні переможених, а тільки вічна ворожнеча, яка поєднує міцніше, ніж дружба і любов, бо обійми ворожнечі — це стиски смерті.

Бейрут — це мішанина Азії, Європи, а тепер ще й Америки. Азія вмирає, від неї лишаються руїни, червона глина у вирвах од американських снарядів і ізраїльських бомб, від неї лишається тіснява брудних вуличок, гамір, метушнява, мудрість,