Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук
— Андрій Сергійович до війни жив у цьому місці, — пояснив Юрко.
— Ми ледь встигли закласти вибухівку… — Виконроб випустив цілу хмару диму і, дивлячись, як втягується він у теплий струмінь повітря над вогнищем, додав: — Висадили міст під самісіньким носом у гітлерівців.
— А той, — показав Дорош на міст, по якому рухались автомобілі, — не ви зводили?
Виконроб похитав головою.
— Коли його будували, я командував саперним батальйоном у Східній Пруссії. Сам ставив такі переправи. Дивно, тридцять років протрималась, ніколи б не подумав…
— Щоліта ремонтували, — уточнив Юрко.
— А тепер збудуємо красеня на двісті років! І назвемо його, — виконроб хитро скосив око на дівчину, — «Наталя». На честь нашої практикантки.
— Ви й скажете… — зашарілась дівчина. — І де це ви чули про такі назви?
— А ми будемо основоположниками. Щоб і через двісті років знали, що цей міст зводила Наталя.
— Облвиконком не затвердить, — спокійно заперечив Юрко. — Наш голова вам таку Наталю пропише, що й думати перехочете.
Тишу, яку порушувало тільки потріскування дров у вогнищі, розірвав гуркіт мотора. Неподалік зупинився потужний самоскид. З кабіни вискочив високий чубатий хлопець.
— Голодний, як чорт! — гукнув ще здалеку. — Давай, Юрку, велику миску…
Він підійшов до вогнища, з цікавістю зиркнув на Дороша, подав йому руку й назвався:
— Микола.
— Затуливітер, — уточнив Андрій Сергійович, — наш шофер і передовик. Вони разом з Юрком в армії служили, торік демобілізувалися і, ось бачите, досі не розлучаються.
— Скоро розлучимось, — заперечив Юрко.
— Це чому ж? — щиро здивувався виконроб.
— Закінчимо міст, і я на Атомоград. А в Миколи інші плани.
— А я думав, ви разом…
— Е-е… — махнув рукою Микола, — мені й тут добре.
— Казав, що в інститут вступатимеш…
— Роздумав.
— Чого?
— Не всім же бути розумними.
— Це він у мій город, — посміхнувся, аніскілечки не образившись, Юрко. — Різні в нас зараз виходять лінії.
Микола відірвався від миски.
— Ти на мою лінію не кивай, — сказав він твердо. — Ще невідомо, в кого краща. Ну гаразд, вступив ти в інститут… Вечорами все книжки й книжки, голова од них пухне. А я за цей час фундамент під будинок вивів. Поки ти інститут закінчиш, у мене знаєш який дім буде? Два поверхи, ясно?
— Ну й що?
— А те, що за ці роки я свою жизнь влаштую.
— Жінку в хаті посадиш?
— Посаджу. За мене будь-яка піде.
— Не бреши, — вставила Наталя. — Не будь-яка.
— Я ще подумаю, яку взяти. У мене вдома все буде.
— Буде, — погодився Юрко, — працювати ти вмієш.
— Отож, — зрадів Микола, — я — робітник, і руки в мене до роботи сверблять. Ось ти інститут закінчиш, скільки одержуватимеш? Та я вдвічі більше за тебе виб’ю!
— Вигідні рейси ти любиш, — зауважила Наталя.
— Ну й вози собі… — засміявся Юрко. — Тобі цікаво — вози. Я що, заперечую? Шофери скрізь потрібні, й бути тобі передовиком отут вічно. А ми з Наталею Атомоград будуватимемо. Краще б з нами поїхав.
— На голе місце?
— Звичайно, тут у тебе вже фундамент, а там — барак… Трохи поживемо в бараках, а збудуємо чотирнадцятиповерхові!
— Дай ще юшки, — простягнув миску Микола. — Я тебе знаю. Ти на своєму чотирнадцятому не житимеш. Знов кудись завієшся.
— Цікаво! — ствердив Юрко. — Цікаво всюди побувати.
— А я сад біля хати посаджу. Знаєш, який сад у мене буде!
— Яблуками пригостиш?
— І грушами, й вишнями, — цілком серйозно відповів Микола, але не витримав і зареготав: — Ти ще до мене приїдеш.
— Звичайно, приїду, — погодився Юрко. — А поки що махну в Атомоград. Андрія Сергійовича туди переводять… Візьмете з собою?
— Я тебе, Юрку, всюди візьму.
— А мене? — запитала Наталя.
— Закінчиш інститут, приїдеш до мене начальником.
— Куди мені, — повела плечима дівчина, — ви так багато знаєте!
— Ти знатимеш більше, — зітхнув виконроб. — Ми, коли вчилися, про кібернетику й лічильні машини навіть не мріяли…
— Не прибіднюйтесь. А хто вчора бандероль одержав? Технічні новинки?
— Мушу… Не відставати ж від вас!
— От бачите, — усміхнулася дівчина. Вона лягла на брезенті горілиць, підклавши під голову руки, стежила за світлою цяточкою, що рухалася далеко в небі, й усі також мимовільно перевели погляди туди, де виблискував на сонці реактивний літак. На землі вже сутеніло, і язики полум’я ставали все яскравіші.
— Юшка охолоне, — нагадав Юрко, але Наталя не почула його.
— За годину буде в Москві… — провела вона цяточку очима. — Недавно бачила в кіно дороги Лос-Анджелеса. Згори — мов переплутаний клубок. Спотворена земля, по якій мчать автомобілі. Суцільні потоки автомашин… Випереджають одна одну, чадять бензином — розступіться, людство поспішає!..
— А ти б хотіла на волах?
— Чому б і ні? Лежиш на мішках із зерном, сонце припікає, пахне хлібом, а під тобою риплять колеса… Гарно…
— Мабуть, на всій Україні не знайдеш зараз пару волів, — посміхнувся Андрій Сергійович. — І коней скоро не побачимо.
— Але ж ніхто не знає: може, надзвукові темпи взагалі ненормальні для людини. — Наталя сіла, обнявши руками ноги і спершись підборіддям на коліна. — А якщо навіть люди й адаптуються, то, я впевнена, вони все одно тужитимуть за колишнім спокоєм і мріятимуть відпочити від шалених швидкостей. Вже тепер за годину можна подолати тисячу кілометрів. Але ж цю годину можна й пролежати, дивлячись на хмари, і не шкодувати за марно витраченим часом. — І запитала раптом Андрія Сергійовича: — А ви часто