Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

— Точно, — наче зрадів єфрейтор, — стільки танків!..

Дорошеві більше нічого не було потрібно від нього.

Подивився роздумливо на фіру, запитав знічев’я:

— Куди везете хліб? Єфрейтор кивнув ліворуч.

— Наша частина стоїть недалеко, чотири кілометри путівцем.

— А нам туди, — кивнув Дорош на поле, за яким виднілося кілька хат.

Вони передали своє третє повідомлення близько шостої ранку, коли вже зовсім розвиднилось.

Хлопці падали від утоми, ноги в усіх були наче налиті свинцем. Спочатку думали відшукати якийсь зарослий кущами ярок і перепочити там, та надибали копицю сіна й напівзруйнований курінь біля неї, видно, лісник накосив улітку, проте так і не вивіз.

Розвідники накидали сіна в курінь, і Дорош наказав усім спати, сам лишився на варті.

Поперемінно змінюючись, вони проспали до третьої години дня. Пообідали й вирушили далі на захід.

Розвідники тепер не поспішали так, як уночі: йшли обережно, зупиняючись перед галявинами й прислухаючись. Коли досягли узлісся, порадились і вирішили йти вздовж лісу, який збігав тут на горбок і перетинав неширокою смугою засіяні поля.

Лейтенант наказав:

— Будемо просуватися узліссям, потім вийдемо на путівець. Документи у нас в порядку. Нагадую: я — офіцер зв’язку сорок сьомої дивізії, ви супроводжуєте мене. І не базікати.

Путівець, на який вони вийшли незабаром, міг багато сказати досвідченому розвіднику. Цимбалюк почав «читати» сліди.

— Пройшла колона протитанкових гармат, — тицьнув він пальцем у глибоку колію, прокладену важкими колесами у м’якому піщаному грунті. — На механічній тязі… Бачите сліди гусениць? Ну й вантажні автомашини — боєзапас, кухня…

Дорош видерся на крутий схил і подав знак товаришам лишатися на місці. Картина, що відкрилася перед лейтенантом, вразила його: схил горба був зритий свіжими ходами сполучення, замасковані жерла гармат дивилися на схід.

Лейтенант швидко прикинув: так, Цимбалюк не помилився — дивізіон стоміліметрових гармат…

Група звернула з дороги на стежку, що в’юнилась поміж полями. Коли позаду в тумані зник пагорб, на якому стояли батареї, Дорош дістав карту й зробив позначку.

Сугубчик глянув через його плече, запитав:

— Гадаєте, початок укріпрайону?

— Укріпрайон чи ні, а з того горбка прострілюватиметься вся ця місцевість, — зауважив Цимбалюк.

— Оце нам і треба встановити: чому тут товчуться фріци. — Дорош заховав карту. — Гайда.

Стежка пірнула в ярок і вискочила серед осокорів, що росли на мочарах. За ними пролягала бруківка, а по ній назустріч розвідникам повільно сунула колона важких грузовиків з причепленими до них протитанковими гарматами.

«Як на параді», — подумав Дорош, і йому захотілось кинути в колону протитанкову гранату, а потім прошити ворожі постаті довгою-довгою автоматною чергою.

Та про це годі було й думати. Чого вартий розвідник, який наробить галасу, вкладе півдесятка фріців?.. У них інша мета. Їхня зброя — очі й вуха. Дивитись і запам’ятовувати, скільки й які частини перекидаються зараз на північний схід. Оце суне бруківкою зовсім свіжа й укомплектована частина, видно, резервний полк, і можна дійти висновку… Хоча рано ще робити висновки, треба збирати факти, якнайбільше фактів…

Розвідники вийшли на дорогу й зупинились, очікуючи попутну машину. Стояли й лічили грузовики і гармати, які проходили повз них. Точніше, лічив один Сугубчик: пам’ять у нього була просто-таки феноменальна.

У зворотному напрямку грузовики йшли порожні, і Дорош зупинив один з них. Пред’явивши офіцерові документи, поскаржився, що їхня машина вийшла з ладу, з нею, мовляв, лишився водій, а їм негайно треба дістатись до Ралехова, невеличкого містечка за десять кілометрів звідси.

Офіцер не заперечував — грузовики йшли в тому ж напрямку, і розвідники пострибали в кузов.

Перед Ралеховом на дорозі стояв есесівський патруль — ішла прискіплива перевірка документів. Дорош, не вилізаючи з кузова, подав обершарфюрерові свої папери.

Есесівець уважно переглянув документи, запитав:

— Солдати з вами?

— Так.

— Прошу пройти зі мною.

— Але ж ми поспішаємо.

— Прошу не сперечатися. Солдатам вилізти з кузова й чекати тут.

Дорош розумів — чинити опір безнадійно. Але що він хоче, цей есесівець? Адже їхні документи в порядку… Він вистрибнув із кузова. Обершарфюрер привів його до вкритої брезентом вантажної машини, на приступці якої сидів офіцер у лискучому плащі. Передав йому документи Дороша.

— Обер-лейтенант не має перепустки, — доповів.

«Он що… — Дорош зітхнув з полегкістю. — Але як я можу її мати?»

— Звичайно, не маю, — мовив він упевнено. — Я — офіцер зв’язку генерал-лейтенанта Вейста і їду до штабу генерал-полковника Блейхера.

— З учорашнього дня введено спеціальні перепустки. — Унтерштурмфюрер глянув спідлоба.

Дорош зрозумів, що тут можна взяти лише нахабством. Інакше їх спровадять до штабу, а там уже не викрутитись.

— Там, де я був учора, — підвищив він голос, — було справжнє пекло, не те, що ваш тиловий курорт! Я маю спішні повідомлення для штабу, й кожна хвилина затримки може дорого коштувати. Звичайно, коли ви, унтерштурмфюрере, берете відповідальність на себе…

Це вплинуло. Офіцер віддав документи. Наказав обершарфюреру:

— Пропустіть! — І пояснив: — Проїдете до Нижнього.

Їх посадили у вільну машину, яка йшла через Ралехів, Тепер Дорош знав, що штаб групи армії генерал-полковника Блейхера розташований за вісімнадцять кілометрів звідси, у містечку Нижньому. Міркував: чи варто ризикувати й прориватися туди? Перевірка документів під Нижнім ще суворіша, та й що, зрештою, їм робити в містечку?

Ралехів розкинувся на пагорбі, звідки відкривався широкий краєвид. Те, що вони побачили на підступах до містечка, перевершило всі їхні сподівання.

Ралехівський пагорб огинала потужна лінія оборонних споруд — протитанкові рови й надовбні, ходи сполучень і дзоти… Все це промайнуло перед очима за кілька секунд, бруківка круто звернула, обабіч потяглися садочки, й грузовик в’їхав у Ралехів.

Дорош попросив шофера зупинитися в центрі містечка.