Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук
Старшина обникав подвір’я, але не знайшов нічого підозрілого. Притулився плечем до складених за клунею колод, звідси проглядалися всі підходи до хати.
Стояв, вдивлявся і вслухався, а думки линули в ті часи, коли нарешті закінчиться війна, він навіки розлучиться з автоматом і рацією й житиме так, як захоче. Від цих думок стало щемно й водночас солодко на серці.
Котлубай переступив з ноги на ногу. Прислухався: якийсь новий звук вплівся в монотонний шум соснового лісу. Наче загув джміль над вухом…
Старшина витягнув шию й наставив вухо. Гул став голоснішим, і нараз Котлубай збагнув, що десь далеко ревуть потужні двигуни.
Старшина гайнув до хати. Дорош, глянувши на нього, підвівся з-за столу, відставив кухоль з гарячим молоком. Накинув плащ і вислизнув надвір. Котлубай причинив за ним двері.
— Слухайте… — прошепотів.
Гуркіт моторів чувся вже зовсім виразно. Він наростав з кожною миттю й скоро заполонив усе навкруги, наче на село насувалася гроза, дивна гроза без блискавок.
— Танки… — видихнув Котлубай. — Ідуть танки…
Лейтенант уже прийняв рішення.
— Скажи хлопцям, — наказав він, — хай поводяться так, наче нічого не сталося. Сам залишайся там. Нехай Пашка негайно йде сюди. З хати нікого не випускати.
Дубинський вискочив з дверей, коли повз садибу пройшла перша машина.
Бронетранспортер освітлював дорогу вузькими променями фар, вони ковзнули по кругляках, за якими причаївся Дорош, і лейтенантові здалося, що світло на мить вихопило з темряви його маленьку постать.
За бронетранспортером ішов важкий танк, займаючи мало не весь путівець, бризки грязюки з-під гусениць летіли аж до схованки Дороша.
Лейтенант прокричав на вухо Дубинському:
— Ну, Павлику, це вже твоє діло! Дивись і лічи уважно…
Танки йшли і йшли повз село на великій швидкості, Дубинський нарахував шістдесят вісім машин — «Т-V», «Т-ІV» і «тигрів»…
Коли слідом за танками пішли машини, Дорош, порадившись із Дубинським, вирішив, що їм тут більше нема чого робити, тепер треба якнайшвидше зв’язатися з розвідвідділом фронту й повідомити про цей нічний танковий рейд гітлерівців.
Цимбалюк і Котлубай спали. Сугубчик сидів на лавці коло дверей з автоматом на колінах, хазяїн із жінкою постелили собі на кухні. Вони не спали, поліцай зірвався на ноги, тільки-но Дорош грюкнув дверима.
— Лежати! — наказав Дорош.
Поліцай ступив крок назад, злякано кліпаючи очима, попросив:
— Пане обер-лейтенанте, жінка уклінно просить вашого дозволу сховатися в підполі. Боїться вона.
Дорош роздумував лише мить.
— Можна, — згодився. — Ти полізеш разом з нею, і до ранку не виходити!
— Але ж, пане обер-лейтенанте, мої службові обов’язки вимагають…
— Ну! — підвищив тон Дорош. — Виконувати наказ німецького офіцера — ось твої службові обов’язки!
— Так, пане, так… — Поліцай відчинив ляду. — Ти що, не чуєш! — раптом визвірився він на жінку. Та підхопила кожуха, на якому вони лежали, й полізла в підпілля. Поліцай спускався за нею повільно, скоса зиркаючи на Дороша. Лейтенант не зрушив з місця, поки той не опустив за собою ляду.
— Підміни Шпеєра! — голосно, щоб почули в підпіллі, наказав Дорош Сугубчикові й пішов будити Котлубая і Цимбалюка.
Вони залишили хату поліцая через чверть години й рушили на південний захід; за спиною все ще чувся гуркіт колони. Йшли швидко, поступово ревіння моторів затихло, наче розчинилося в шумі дерев.
Подолавши ще близько кілометра, лейтенант наказав стати на привал. І знову повторилася процедура з дощовиками, і знову Котлубай відстукав шифровку й прийняв радіограму розвідвідділу: штаб фронту наказував Дорошу просуватись до путівця Трубничі—Пуряни і розвідати, чи пройшли танки й там.
Дорош підняв групу. Рушили, як і раніше, один за одним: попереду Дорош, останнім — Котлубай.
Якби лейтенант міг уявити собі, що викликало в штабі фронту його коротке повідомлення про пересування танків на південь від озера Чорного, він відмінив би короткі перепочинки, які дозволяв хлопцям, біг би сам і примусив би всіх бігти до повного знесилення. Адже коли й по пурянській дорозі пройшли бойові машини, значить, гітлерівці перекидають на свій правий фланг танки фон Зальца, а це ставило під удар танковий корпус генерала Рубцова, передові частини якого зім’яли заслони гітлерівців і, розвиваючи успіх, виходили до південного шосе.
Розвиднялось, коли розвідники досягли нарешті села Трубничі, за яким проходив путівець на Пуряни.
Проминули мало не все село й вийшли до пурянської дороги, що розтинала Трубничі на дві нерівні частини: за путівцем ще кілька хат, а далі — лани, над якими кубляться хмари туману. Ще далі йшли переліски й знову лани; великий ліс, що починався від Чорного озера, залишився позаду.
Побачивши нарешті пурянську дорогу, Дорош інстинктивно притишив ходу: метрів за сто від нього стояв танк, поруч приткнулися два вантажних автомобілі, й бригада ремонтерів поралася біля бойової машини.
Танк на пурянському путівцеві! Отже… Але ж це може бути випадкова машина.
Вони обминули ремонтерів і вийшли на путівець. Не зупиняючись перетнули його. Дорога являла собою смугу рідкого багна, ноги грузли в ньому мало не до колін. Ледь встигли розвідники перейти дорогу, як по ній проповз бензовоз, за яким бронетранспортер тягнув на буксирі машину, вкриту брезентом, мабуть, зі снарядами.
Розвідники зупинилися за розвилкою біля групи солдатів, які виносили з подвір’я і вантажили на фіру, запряжену парою коней, мішки з хлібом — від них ішов смачний дух, що нагадував про сніданок.
Дорош виламав з тину палицю й почав обчищати чоботи.
— Чорт, — глянув на ще зовсім молодого єфрейтора, наче запрошував до розмови, — багно таке, що втонути можна.
Той відповів поштиво, потішений, що має змогу побалакати з офіцером:
— Авжеж, пане обер-лейтенанте, від дороги нічого не лишилося, і я не певен, що навіть такі звірі, — кивнув на коней, — витягнуть підводу.
