Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

Дорошеві подобався той лейтенант, і він легко прощав йому різні вади, бо тепер знав їх краще, ніж колись, і бачив те, чого не бачив юнак, іноді соромився за нього, та не дуже, бо не схибив у найважливішому й намагався берегти честь змолоду.

Але — чи це тільки здавалося Дорошеві — отой лейтенант, що сидів колись в кабіні «мерседеса», на сторінках повісті поставав зовсім не таким, яким він згадував його. І біс його зна чому… Може, коли він писав, йому підсвідомо незручно було зображувати себе героєм, кращим, ніж він був насправді…

Дорош не встиг обміркувати це до кінця: попереду з’явилося знайоме перехрестя. Звідси грунтова дорога вела до прозорого лісового озера, що загубилося між віковими дубами й соснами. Там, у клуні лісника, йому солодко спалося на сіні — тільки зрідка прокидався від тоскних зойків сичів: спочатку жах заповзав у серце, уявляв себе самотнім, беззахисним, піщинкою в сповненому страхіть борі, та духмяний запах сіна заколисував, і від жахів нічого не лишалося.

Дорош ніколи не минав цього лісового озера, воно було чудове за будь-якої погоди, він любив його чистий і м’який пісок, прохолодну й прозору воду, яка наче щомиті нагадувала, що живлять озеро підземні джерела. Особливо вабило воно в ранішні години, коли ледь парувало під першими сонячними променями чи пухирилося від дощових струменів: міріади бульбашок з’являлись тоді на поверхні, щоб одразу ж зникнути, а він сидів на місточку, спорудженому лісником, мокрий, і, як зачарований, не міг відірватися від споглядання цього вічного руху, безперервного процесу народження й зникнення, наче ці бульбашки були живими істотами, існування яких, щоправда, вимірювалося лише якоюсь часткою секунди.

Дорош переночував у лісника. Прокинувся пізно. Нехотя поснідав, і знову тихо гуде машина, і знову лягають під неї кілометри, і знову він переноситься думкою в ті грозові роки.

Двоє поїли, а третій усе ще вовтузився коло гусениці.

— Ще довго, Йоахіме? — запитав опецькуватий, що стояв спиною до розвідників.

Дорош ніколи б не подумав, що то — командир, але водій випростався над гусеницею й доповів поштиво:

— Хвилин двадцять, гер лейтенант.

— Завжди вона невчасно виходить з ладу… — пробуркотів лейтенант.

— А якщо б це сталося під час бою!.. — зареготав третій.

Дорош чув кожне їхнє слово, і йому захотілося взяти їх на мушку: довга черга по цих двох, а потім, поки водій схаменеться, скосити і його… Кілька секунд — і нема танкового екіпажу. Та він не міг дозволити собі ризикувати й терпляче лежав, чекаючи на товаришів.

Нараз Дорош відчув, що вони вже поруч. Ніщо не свідчило про це, але було таке відчуття, що простягнеш руку й намацаєш вогкий плащ когось із товаришів, Лейтенант скосив очі й побачив Дубинського. Котлубай і Цимбалюк лежали осторонь і розглядали гітлерівців.

Дорош підповз до Пашки й зашепотів йому на вухо:

— «Тигру» даси раду?

Єфрейтор кивнув і звівся на ліктях.

— Підеш зі мною. Я відверну увагу тих двох, а ти візьмеш на себе водія. І без шуму, ясно?

Дубинський лише блиснув рівними білими зубами.

Цимбалюк і Котлубай уже зникли в густому чагарнику, тільки вузький слід залишився в мокрій траві. Дорош переклав до зовнішньої кишені плаща парабелум, перевіривши, чи є патрон у патроннику. В лівий рукав заховав гострого ножа з плексигласового ручкою — предмет заздрості багатьох розвідників. Цим ножем можна було голитися — справжня золінгенівська сталь, доведена на шкіряному паску. Дорошеві пропонували за ніж навіть нові хромові чоботи, але він і слухати не хотів.

За спинами танкістів ледь помітно гойднулася гілка й засвистів дрозд.

Дорош, по криючись, розсунув кущі й вийшов на галявину. Йшов, помахуючи щойно зламаною гілочкою, дружелюбно всміхався й насвистував якийсь мотивчик. Дубинський чимчикував за кілька кроків від нього. Зупинився поруч із водієм, наче зацікавився його роботою. Той лише зиркнув невдоволено, але не відірвався від гусениці.

— Добрий день, панове, — почав Дорош, наближаючись, — чи не знаєте ви…

Танкісти так і не почули, чого хоче від них отой стрункий обер-лейтенант у новому плащі: Котлубай і Цимбалюк спрацювали майже синхронію — тільки блиснули ножі.

Дубинський кинувся на водія, але той встиг щось запідозрити, бо обернувся, піднявши важку кувалду. Він махнув нею, намагаючись влучити єфрейторові в голову, Дубинський крутнувся, ухилившись від страшного удару, який розтрощив би йому череп, і вдарив ножем сам, але якось невдало: послизнувся і впав.

Німець сперся рукою на танк, намагаючись утриматися на ногах, схопився за руків’я ножа, що стирчав із грудей, та набіг Дорош і вдарив водія пістолетом у скроню.

Дубинський з лейтенантом підхопили безживне тіло й потягли в кущі.

Повернувшись, єфрейтор обдивився гусеницю й поліз у танк. За хвилину з люка висунулося усміхнене обличчя Дубинського.

— Порядок, лейтенанте, тепер хоч до Берліна…

Дорош, не відповівши, кивнув на гусеницю.

— А-а… — Єфрейтор зневажливо скривив губи. — І чого той фріц так довго коло неї вовтузився?

Лейтенант наказав Котлубаю підігнати на галявину «мерседес». Усе навкруги було спокійно. Жалібно, мовби скаржачись на погоду, цвірінькала пташка, але враз замовкла злякано: Дубинський ударив кувалдою — загуло, застогнало залізо…

Коли «мерседес» виїхав на галявину, єфрейтор закінчив ремонт гусениці. Знову заліз у танк, завів його, крутнувся на місці, мало не зачепивши грузовик. Відкрив нижній люк і виповз із-під танка.

Дорош показав йому кулака. Та Дубинського ніхто не міг засмутити.

— Машина нічого, — поплескав долонею по броні, — слухняна…

— Тобі йти, Іване. — Лейтенант поклав руку на плече Цимбалюка. — Стягніть з убитих комбінезони, помийте й перевдягніться.

— Навіщо, — заперечив Дубинський, — ще й мити їх? Я ж сидітиму в танку.

— Виконуйте! — насупив брови лейтенант.

Дубинський знав: коли лейтенант отак супить брови — це