Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук
Вони п’ятеро переодягнених у німецькі мундири — повинні були відіграти важливу роль у розгромі ворожого угруповання.
У ШТАБІ ФРОНТУЗа довгим столом, застеленим картою, поруч з командувачем фронту сидів його начштабу, навпроти — командарм, на ділянці якого почався прорив німецької оборони.
Командувач тримав поміж долонями склянку гарячого чаю і уважно дивився на командарма. Щойно начштабу доповів обстановку, і генерал армії хотів знати, які висновки зробить його найближчий помічник і товариш.
Але командарм мовчав. Старанно розминав довгими пальцями з акуратно обрізаними нігтями цигарку, ніби тільки це й було зараз найголовніше — добре розім’яти цигарку.
Генерал армії насупився й гмукнув сердито: мовчить старий, а тут кожна секунда на вагу золота… Нарешті не витримав і запитав:
— То як же будемо жити далі, Володимире Вікторовичу?
Той чиркнув запальничкою, припалив і відповів спокійно:
— Наступаємо з зав’язаними очима. А якщо гітлерівці встигли перекинути через річку танковий корпус фон Зальца і той вдарить по моєму лівому флангу?
Начштабу постукав олівцем по карті.
— Виключено, Володимире Вікторовичу. Заплава заболочена, техніка там не пройде. Німці мають єдину переправу, й вона забита відступаючими військами… Категорично виключено!
Командарм уперто хитнув головою.
— І все ж я припускаю, що фон Зальц переправився чи може переправитись на цей бік. Тоді його танки відразу матимуть оперативний простір для маневру. А що я можу йому протиставити? Він легко проріже мій лівий фланг, ударить по частинах Сєверова, і, вважайте, нема котла. Бо котел з діркою — не котел, дірява макітра…
— Туман… туман… — скрушно похитав головою генерал армії. Сперся долонями на стіл. — Треба знати, що там діється. І переправу… — рішуче провів пальцем там, де на карті був позначений міст через річку, — під три чорти!
— Але ж у таку погоду наша авіація… — заперечив начштабу. — На жаль, ми не можемо…
— Треба послати диверсійну групу! — Командувач нахилився над картою, провів олівцем стрілку. — Танкова армія Лебединського форсує цю кляту річку вище за течією, там мають бути броди. Танки знищують ворожі заслони й виходять у тил не лише фон Зальцу, а всьому їхньому угрупованню. Тут їм і кінець.
— Ми повинні бути впевнені, що фон Зальц принаймні дві доби залишиться на тому березі, а диверсійна. група — діло ненадійне, — не погодився начштабу.
— Три дні в нашому розпорядженні, чи не так, Володимире Вікторовичу? — Командувач відпив чаю. — Три доби я можу потримати армію Лебединського в резерві, поки ми остаточно з’ясуємо обстановку. А ви, Трохиме Дмитровичу, — повернувся він до начштабу, — подбайте, щоб сьогодні ж увечері розвідників закинули в німецький тил.
ДВОЄ В КАБІНІ (Продовження)Дорош звірив маршрут за картою, захопленою У німецького генерала: через два кілометри мав бути роз’їзд, від якого до переправи вели дві дороги — одна рокадна, шосе, якщо можна було так назвати оці залишки асфальту й бруківки, й трохи ліворуч — путівець. Він ішов через ліси, з’єднував кілька невеличких сіл і знову виходив на шосе вже зовсім недалеко від мосту.
Обговорюючи з Дорошем план операції, начальник розвідвідділу порадив лейтенантові рухатися путівцем. Основна маса гітлерівських військ відступала звичайно по шосе, й там мали раз у раз утворюватись транспортні пробки. Від цього не були застраховані й військові частини на путівці, але не такою мірою, крім того, фон Зальц, якщо він переправився на лівий берег, мусив іти тільки цим шляхом: по-перше, це забезпечувало секретність маневру — танки завжди могли замаскуватися в лісі, по-друге, метою переправи корпусу на цей берег могло бути лише з’єднання з армією генерала Шаутенбаха, яка відходила, весь час загрожуючи лівому флангу армії Орлова. Отже, якщо фон Зальц на цьому березі, Дорош неодмінно зустріне його танки.
Путівець виявився звичайною піщаною лісовою дорогою з глибоко вибитими коліями. Це, однак, не завадило «мерседесові» скоро наздогнати колону грузовиків, які повзли із швидкістю не більше тридцяти кілометрів на годину. Випередити їх не було ніякої змоги, й Дубинський, лаючись крізь зуби, прилаштувався в хвості.
Розвиднялося. Попереду з’явилося село, колона чомусь зупинилась. Пашка висунувся з кабіни, зиркнув сюди-туди й, не спитавшись у Дороша, здав трохи назад і звернув на дорогу, що йшла поза хатами.
— Сюди повернутися завжди встигнемо, — сказав, — а тут, може, проскочимо…
Проскочили вони тільки завдяки Пащиній майстерності. Колія в’юнилася поміж городами й раптом зникла у великій, як ставок, калюжі. Дубинський, не роздумуючи, кинув туди важкий грузовик, до кінця натиснувши на акселератор. «Мерседес» заревів, і була мить, коли здавалося, що він зупинився, але все ж, ідучи юзом, повільно виповз на тверде і, знісши буфером благенький тин, вискочив на піщану дорогу.
— Ти ці танкістські звички облиш, — зауважив Дорош. — А якби засіли?
Дубинський лише скосив на нього веселе око.
— Дасть бог, не засядемо! — мовив безжурно, хоч у душі погодився з лейтенантом: щойно він і справді повівся як хлопчак. Але що вдієш, рік він водив танки, а для «тридцятьчетвірки» така калюжа — тьху! Дубинський, певно, й досі ходив би в танкові атаки, коли б після однієї з них не потрапив до госпіталю. Там познайомився з майором із армійської розвідки. Коли той дізнався, що Пашка до війни закінчив три курси інституту й добре володіє німецькою… Словом, це й визначило подальшу долю Дубинського. Він не заперечував: розвідка, то й розвідка, але через місяць, який минув у щоденних допитах полонених, попросився назад до свого танкового батальйону. Назад його не пустили, але включили до складу десантної групи, з якою Пашка побував у німецькому тилу. Там відзначився і одержав орден Червоної Зірки.