Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук
— Хто? — не повірив Дубинський. — Сугубчик?
— Так, рядовий Волков, — ствердив Дорош. — А ти в разі чого прикриватимеш наш відступ.
Пашка розчаровано гмикнув. Він був певен, що лейтенант доручить йому захопити важливі документи. Спробував заперечити лейтенантові:
— Але ж Сугубчик не має досвіду!
— Сугубчик легкий, — пояснив свій вибір Дорош. — Найлегший з нас. У нього ваги п’ятдесят кіло, а в тебе вісімдесят з гаком. А гілляки, по яких можна дістатись до балкона, тонкі. Ясно? — І, не чекаючи на відповідь, обернувся до Сугубчика. — Слухай мене уважно, Вячеславе. Генерал сидить спиною до дверей. До нього два-три кроки. Головне — точне розрахувати стрибок і удар у спину. Потім збираєш папери й карти…
Сугубчик усе ще не вірив, що йому доручають найскладнішу й найнебезпечнішу частину операції. Коли збагнув, що лейтенант не жартує, холодок пішов по спині — зрадів і водночас трохи злякався: чи вийде в нього? Проте нічим не виказав своїх сумнівів, тільки кивнув головою і облизав сухі губи.
— Автомат віддай Дубинському, — вів далі Дорош. — І зніми чоботи, легше буде. Ну, а це тобі про всяк випадок… — витягнув він з кобури парабелум. — Поклади в кишеню. Скористатись дозволяю лише в крайньому разі.
Троє нечутно подалися в дальній куток саду. Котлу-бай заховався в малиннику, а Дубинський з автоматом заліг під кущами смородини.
Дорош підсадив Цимбалюка. Той лише на якусь мить затримався на паркані, вибираючи місце, куди зіскочити, та й цього виявилось достатньо, щоб його побачив німецький вартовий, який саме вийшов з-за рогу будинку.
— Стій! Хто там? — загорлав солдат. — Стрілятиму!..
Цимбалюк не став чекати, поки його підстрелять, стрибнув назад, і тої ж миті автоматна черга розітнула нічну тишу.
— Швидше! — Дорош схопив Сугубчика за руку й потягнув із саду.
Вони бігли, а позаду лунали постріли. Біля дірки в паркані затрималися, Дорош пропустив уперед Цимбалюка й Сугубчика, тицьнув юнакові чоботи й підштовхнув. Дочекався Котлубая з Дубинським — тепер він прикривав відступ. Встиг ще помітити, як біля будинку, в глибині саду, заметушилися люди, й проліз в отвір.
Позаду лунали безладні постріли, й Дорош зрозумів, що зараз гітлерівці організують пошук, прочешуть усе навколо, і тоді ніщо не допоможе розвідникам. Єдиний вихід — встигнути проскочити через лінію укріплень…
У темне небо злетіла червона ракета, за нею друга. Розвідники збігли по стрімкому схилу, круто повернули праворуч і пірнули в зарості верболозу. Пробігли з кілометр. Десь поблизу вже починались окопи, й Цимбалюк, залишивши товаришів у виямку за ріденькими кущами, пішов у розвідку. Сугубчик скористався з короткого перепочинку й взувся. Він тремтів — може, з переляку, а може, просто від збудження: адже не жарт — перша серйозна сутичка з ворогом.
Цимбалюк виринув з темряви раптово. Здається, Дорош бачив усі підходи до їхньої схованки, однак сержанта все ж не помітив.
Розвідники поповзли за ним. Цимбалюк розвідав ділянку, де траншеї перетинали невеличкий ярок, — угорі ходив вартовий, та розвідники все-таки проскочили непоміченими, коли німець відійшов трохи вбік.
Усі п’ятеро благополучно скотилися в траншею, й Цимбалюк уже подав знак рушати, як за кілька метрів од них відчинилися двері бліндажа, й звідти вийшов чоловік у накинутому на плечах плащі. Він виплюнув недокурок, постояв трохи, позіхнув, та не повернувся до бліндажа, а рушив у напрямку до розвідників і наштовхнувся на Котлубая.
— Хто це?.. — тільки й встиг запитати солдат.
Старшина спритно затулив йому рота рукою і вдарив ножем. Гітлерівець захрипів і осів у траншею. Дубинський вистрибнув на бруствер, але Дорош зупинив його.
— Труп… — прошепотів він сердито. — Сугубчик, допоможи йому витягти тіло!..
Дубинський стиха вилаявся, однак підхопив убитого під пахви. Лейтенант таки мав рацію: якщо хтось зараз вийде з бліндажа і знайде тіло, зчиниться тривога, а їм ще треба пролізти під колючим дротом.
Розвідники вже різали дріт, коли над траншеями злетіла освітлювальна ракета. Завмерли…
Неподалік, трохи правіше від них, застрочив кулемет, і ще дві ракети повисли над лінією укріплень.
«Тривога, — зрозумів Дорош, — гітлерівці оголосили тривогу».
— Швидше! — поквапив товаришів.
Зробивши прохід у колючому дроті, розвідники проповзли через поле й нарешті опинилися на луках. Пішли в напрямку шосе, по якому прибули з міста: Дорош вирішив повертатися тим самим шляхом, обходячи населені пункти.
Тепер усе вирішував час. Можливо, за ними вже женуться, щоправда, в такий дощ собака навряд чи візьме слід, але за те, що на дорогах поставлені заслони, Дорош міг поручитись. Напевно, вже створено й мобільні пошукові групи…
Рахував, десяток кілометрів вони проїхали по шосе… п’ять пройшли стежкою від лісосмуги… Й ще три-чотири до галявини з копицею… Там можна буде перепочити… Майже двадцять кілометрів — три години швидкої ходи. А якщо врахувати непередбачені затримки, то чотири — чотири з половиною… Зараз близько дванадцятої, отже, до світанку вони мають дістатись галявини.
Перша затримка трапилась при переході через шосе: вийшли не на те місце, куди хотіли, а ближче до Ралехова — довелося йти цілий кілометр, продираючись через придорожні кущі й перебігаючи відкриті місця. З’ясували, що дорога пильно охороняється, — весь час по ній снували мотопатрулі. Перед тим як перейти шосе, полежали в заростях шипшини — річ не вельми приємна, зате надійно: навряд чи якийсь сміливець добровільно сунеться в ці колючі хащі. Трохи відпочивши, перебігли дорогу й рушили вже знайомою стежкою між ланами.
Нарешті заглибилися в ліс. Тут почувалися впевненіше, знаючи, що гітлерівці боялись лісів.
На світанку, коли дістались до куреня під копицею, зітхнули спокійно, наче всі тривоги вже лишилися позаду. Повкладались на сіні, але довго не могли заснути, хоч і стомилися. Кожен думав про те,
