«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

— Незабаром будемо на місці, — в саме вухо Лежнєву прокричав штурман. — Починається Русанівський ліс.

Лежнєв повернувся до товаришів. Після розмови біля карти Оскар всю дорогу мовчав. Ось і тепер він сидить на лавці, одсунувшись подалі від Петра Олійника, невідривно і, здається, байдуже дивиться в ілюмінатор. «Образився, — неприязно думав Лежнєв. — Про себе, про своє завдання — жодного слова, а ми йому, бачте, все повинні викласти. Петро має рацію — користі з нього буде мало, а клопоту вже досить».

У цей час Оскар одірвався від ілюмінатора і гукнув Лежнєву:

— Вогнища!

Картина внизу трохи змінилася: ліс помітно порідшав, а прямо по курсу, на північному сході замість дерев розкинулися великі зарості чагарника, в якому поблискували калюжки води. На стику лісу й чагарника досвідчене око відшукало невелику, якщо дивитися з висоти, галявину і на ній вогнища. На серці одразу полегшало, Лежнєв витер з лоба піт.

Літак зробив розворот. Над дверима кабіни пілота засвітився червоний напис: «Приготуватися!» Лежнєв подав знак. Усі підвелися, ще раз поправили старанно припасовані парашути, зброю. Андрій Терьохін підтягнув до бокових дверей тюк з грузовим парашутом. Штурман вийшов із кабіни і відчинив бойові дверцята.

— Вас зустрічають! — крикнув він Лежнєву. — Виходить, усе гаразд. Бажаю успіху!

— Спасибі, — відповів Лежнєв, стежачи за сигнальним табло.

— Гарне місце для засідки, — несподівано мовив Оскар. Він напружено вдивлявся вниз через відчинені вихідні двері. — Ця галявина, як мішок — з трьох боків непролазна драговина.

— Припинити розмови! — прикрикнув Лежнєв.

У цей час на табло спалахнув сигнал, і Лежнєв підштовхнув Оскара до дверей.

— Марш!

Якусь частку секунди він бачив, як падає Оскар, уміло балансуючи широко розкинутими руками і ногами — так починають затяжний стрибок досвідчені парашутисти. Та Лежнєву ніколи було думати про його дивну поведінку, а тим більше стежити за ним — одразу ж за Оскаром стрибнув Олійник, потім Терьохін.

І ось уже в отворі зник Ян Манукайтіс.

— Вантажний тюк, — нагадав штурманові Лежнєв і пірнув у безодню.

Коли над головою розкрився парашут, Лежнєв побачив під собою три білих куполи, що плавно опускалися по невидимій похилій — їх зносив північно-західний вітер — до центру галявини, туди, де горіли сигнальні багаття. «Не підвели льотчики — врахували і силу вітру і висоту», — подумав Лежнєв, але одразу ж неспокійно закрутив головою. Де ж четвертий парашут? Ризикуючи заплутатися в стропах, Лежнєв підтягнувся, повернувся на дев’яносто градусів. Спершу він нічого не помітив. А потім позаду внизу, де починалися зарості чагарника, майнула біла пляма четвертого парашута, який щойно розкрився… «Оскар! — обпік здогад. — Стрибнув затяжним, щоб приземлитись осторонь. Нащо він це зробив? А що, як?! Ото буде номер! Треба одразу ж попередити партизанів…»

Земля мчала назустріч, і Лежнєв мало не впав у багаття. Гасячи купол парашута, він помітив, що з протилежного краю галявини, де приземлилися Олійник, Терьохін і Манукайтіс, до нього біжать кілька чоловік у цивільному одязі.

— Товаришу, дорогий, з прибуттям! — крикнула дівчина, що бігла попереду. За хвилину вона вже обнімала Лежнєва. Звільнившися з обіймів гарненької партизанки, Лежнєв спитав у чоловіків:

— Хто у вас за старшого?

— Я, — привітно всміхнувся гладкий бородатий здоровань у потертій куртці лісового об’їждчика. — Начальник партизанського дозору Чупило. Ми вас, дорогий товаришу, ждемо вже два дні.

— Негайно пошліть людей у північно-західному напрямі, — обірвав його Лежнєв. — Кілометрів за два звідси приземлився ще один.

— Щойно послали по нього, — усміхнувся Чупило. — Бачте, пізно помітили його парашут. Мабуть, незугарний стрибати, от і віднесло вбік, до болота. Але ти, товаришу, не хвилюйся. Мої хлопці знайдуть його і допоможуть, якщо треба буде.

— Не допомагати йому треба… — мовив Лежнєв, та в цю мить на галявині почулися постріли. Там почався бій.

— Це фаши-исти, Ва-асю! — на все горло закричав Петро Олійник.

Реакція Лежнєва була блискавична. Він устиг помітити, що двоє «партизанів», які підбігли до нього, заходять ззаду, а Чупило виймає з кобури пістолет. Не роздумуючи, Лежнєв рвонув з-під руки автомат і дав чергу знизу вгору і вбік з розворотом. Він полоснув вогнем справа наліво не тільки тому, що так було зручніше, але ще й тому, що праворуч од нього стояла жінка — в неї Лежнєв не міг вистрелити. Він ще побачив, як упав у високу траву гладкий Чупило; як, випустивши уже піднятий до плеча карабін, скорчився довгов’язий парубійко. Та наступної миті червона пелена затуманила йому очі — дівиця підскочила збоку і вдарила його кастетом у скроню…

Наталя їла через силу, але від обіду не можна було відмовитись — у мами одразу зіпсувався б настрій. Усі ці дні вона переживала за доньку. І хоч було кепсько на душі після оперативної наради, Наталя хотіла заспокоїти матір. Зайшовши до хати, вона награно весело сказала:

— Співчуття не потрібні. Усе влаштувалося. Відбулася легким переляком, що навіть пішло на користь.

Ірина Дмитрівна всміхнулася — вона не повірила Наталі, тільки удала, що повірила. Та Наталя була вдячна їй і за це. Вони чудово розуміли одна одну, хоча були дуже різні: донька жвава, різкувата, запальна; мати некваплива, м’яка. І зовні вони не були схожі: Наталя — висока, міцна, рудоволоса; Ірина Дмитрівна — невисока тендітна брюнетка. Була вона до дивацтва акуратна; вдягалася просто, але зі смаком. Навіть ті, хто добре знав її, не хотіли вірити, що їй за сорок. Дивувалися, чому вона не одружується, та Ірина Дмитрівна не любила таких розмов.

Незабаром мати пішла в лікарню, а Наталя заходилася натирати підлогу. Їй потрібен був струс. Працювала так, що старенька домашня блузка прилипла до спини.

Робота, а потім холодний душ, здавалося, заспокоїли Наталині нерви, та коли о пів на дев’яту задзвонив телефон і в трубці почувся голос Савицького, вона здивовано звела брови й одразу ж сердито насупила їх.

— Нат,