«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

За дві години до вильоту Лежнєва викликали в особливий відділ авіаз’єднання, де на нього чекав полковник Собченко з військової розвідки. До цієї операції Собченко прямого відношення не мав. Проте його цікавили сосновсько-русанівські справи, і комісар держбезпеки Шкрабатов запросив його на розбір наступної операції. Доти Лежнєв не зустрічався з Собченком, а проте чув, що Шкрабатов недолюблював стриманого, до сухості небагатослівного армійського розвідника. На розборі Собченко в основному мовчав, але потім, коли, здавалось, уже все було вирішено, несподівано зауважив, що за обставин, які склалися, нерозумно висаджувати групу в заздалегідь погодженому — хоч би з ким — місці. Шкрабатов, здавалося, спростував зауваження Собченка. Однак армійський розвідник не змінив своєї думки, і Шкрабатов прийняв компромісне рішення: Лежнєву надавалося право діяти на місці так, як він вважатиме за потрібне. Проте свобода дій не полегшувала Лежнєву завдання.

І ось тепер Собченко обрадував і разом з тим спантеличив Лежнєва.

— Є чоловік, який знає Русанівський ліс і Совині болота, — без вступу почав Собченко.

— Він може вилетіти з нами?

— Так. Але з однією умовою: на місці він помагатиме вам стільки, скільки вважатиме за можливе. Обставини можуть змусити його в будь-який момент залишити вас.

— Сподіваюся, це станеться не раніше ніж ми з’єднаємося з партизанами?

— Може статися, й раніше… Думаю, що раніше.

— Гарний провідник. Напівдорозі кидає тих, кого веде, — всміхнувся Лежнєв.

— А я не сказав, що він буде вашим провідником, — мовив Собченко. — У нього будуть свої справи там, на місці.

— Комісар знає? — спитав Лежнєв, маючи на увазі Шкрабатова.

— Так, — кивнув Собченко. — Він сказав, щоб ви самі вирішували.

— Гаразд, — мовив Лежнєв. — Я беру його.

Коли чоловік, про якого була мова, увійшов, Лежнєв здивовано звів брови. Старанно поголений, молодцюватий, у франтуватому літньому плащі і зсунутому на лоб береті, з невеличкою валізкою в руці, прибулий скидався на безтурботного журналіста чи актора. Даниною часу були тільки добротні високі чоботи-витяжки — такі носили німецькі офіцери. А потім Лежнєв помітив під плащем прикритий шарфом комір німецького мундира.

— І отак ви хочете летіти з нами? — замість привітатися спитав Лежнєв.

Незнайомий пильно подивився на нього. І Лежнєв звернув увагу на його погляд: пильний, колючий і водночас насмішкуватий, зухвалий.

— Мій одяг цілком влаштовує мене.

— А мене не влаштовує! — різко мовив Лежнєв, щоб одразу поставити на місце цього, як йому здалося, надто самовпевненого «військовика». — Ряджених мені не треба! Мій приятель через такий мундир, який ви ховаєте під плащем, дістав кулю од своїх. Ми висаджуватимемося в партизанському краї, а не на Фрідріхштрасе!

«Ряджений» невизначено стенув плечима.

— Як накажете вас величати? — Лежнєв уже трохи одійшов.

— Звіть мене Оскаром.

— Так от, Оскаре. Не питаю, чого ви летите з нами — я не з цікавих. Та поки ви будете в групі, вам доведеться підкорятися командирові, тобто мені.

— Зрозуміло, — просто і приязно мовив Оскар.

— Тепер далі. З парашутом, звичайно, не стрибали? — Лежнєв виразисто подивився на Оскарову валізу.

— Стрибав.

— Навіть так! І з зброєю вмієте поводитися?

— Трохи вмію, — усміхнувся Оскар.

— Ну от і домовилися, — втрутився Собченко.

Петро Олійник зустрів Оскара скептично. Не кажучи вже про те, що нового члена групи треба було спішно екіпірувати, а в чужому господарстві це не так просто зробити, — сам Оскар не викликав у нього особливої симпатії.

— Помічничок на чужих харчах, — резюмував він, коли Оскар, прихопивши одяг, який роздобув Петро, пішов переодягатись. — Останній раз був у Русанівському лісі десять років тому.

— Мабуть, ще як з мамою гриби збирав! — примирливо мовив Терьохін, неквапливий сибіряк, що знав собі ціну. — Але все-таки провідник.

— Провідник! — хмикнув Петро. — Нап’яв мундир саперного капітана і гадав, що всі повинні радіти з такої кмітливості. А що в усьому Русанівському районі немає жодної саперної частини — йому байдуже! Піжон. Уся зброя — пістолет, та й то «вальтер».

— Непоганий пістолет, — втрутився Ян Манукайтіс, радист, наймолодший боєць групи. І, помовчавши, нерішуче додав: — Ви даремно про нього так. Він товариський хлопець і в радіотехніці петрає.

— А ти звідки знаєш? — спитав Лежнєв.

— Балакав з ним. Він допоміг мені впакувати рацію.

Перед самим вильотом Лежнєв показав Оскарові на карті місце, де вони мали десантуватись, і в найзагальніших рисах ознайомив із завданням.

Там, де Русанівський ліс перетинав Качина річка, їхню групу повинен зустріти дозор місцевого партизанського загону. Лежнєв, звісно, не сказав Оскарові про те, що загін веде нерівний бій з есесівцями і навряд чи зможе виділити людей для зустрічі. Він тільки сказав, що коли у визначеному квадраті їм не подадуть із землі умовний сигнал, група висаджуватиметься в іншому місці.

— Де саме? — поцікавився Оскар.

— Це вам поки що не обов’язково знати, — сухо мовив Лежнєв, складаючи карту.

— Ваша карта не точна, — зауважив Оскар. — У квадраті, який ви мені показали, на північному заході річки немає, зате є непрохідне в цю пору болото, а за три кілометри від пункту наміченої висадки пролягає просіка. Її теж не позначено.

— Це нічого не міняє, — холодно відказав Лежнєв.

— Я б там не висаджувався.

— Висадитеся там, де накажуть, — обірвав його Петро Олійник, і Лежнєв не вважав за потрібне якось пом’якшити його різкість.

Лінію фронту пролетіли благополучно, по них навіть не стріляли — літак ішов дуже високо. Години за півтори почали знижуватись, і Лежнєв пішов у штурманську кабіну.

Штурман — юнак з розкішними будьоннівськими вусами — привітно кивнув йому і щось сказав. Та через ревіння моторів Лежнєв не розібрав його слів.