«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

Лежнєв опритомнів не скоро. Спершу до його свідомості долинув якийсь невиразний шум. Та згодом шум став чіткіший. Одначе минуле ще кілька хвилин, поки він збагнув, що чує розмову. Розмовляли поруч, але не збоку, а десь угорі. Лежнєв зрозумів, що лежить на спині, а ті, що розмовляють, стоять над ним.

— Дивись, дивись, приходить до тями, — почув він дівочий голос.

Він справді вже опритомнів, але очей не розплющив, а тільки глухо застогнав.

— О, — прогудів густий бас. — А я вже думав, що йому каюк. Добре, що на ньому був льотний шолом. Інакше ти б розчерепила йому довбешку, Ольго.

— Я ще встигну це зробити, — хмикнула дівиця. — Він Кузьмича і Ванька цокнув, сволота. Всіх пошмаляли б, якби Кранц із солдатами не підоспів.

— Спеціально навчені, — немовби виправдуючись, сказав господар баса. — Як ті, котрі в урочищі висадилися.

— Ті живцем не далися, — вставив верескливий. — А цих, що не кажи, приголубили.

«Чи не про групу Архимовича згадують?», — насторожився Лежнєв. Він усе ще не розплющував очей, хоча дуже хотілося розплющити їх і роззирнутися довкола.

— Досить теревенити, — обірвала чоловіків Ольга. — Кранц іде.

Лежнєв почув швидку ходу, а потім голос того, що підійшов, — м'який, веселий, з ледь помітним акцентом.

— Ну, як ваш хрещеник, фрейлейн?

— Живий, пане капітан, — відрапортувала Ольга. — Голова ціла, я дивилась. Навіть шкіру не пошкоджено…

— О, ви великий спеціаліст, фрейлейн! Мені розповідали про вас, але я, признатися, не вірив, що така чарівна дівчина може бути такою… е-е… таким спритним мужчиною.

Ольга засміялася.

— У нього, мабуть, памороки відбито, — обережно вставив верескливий. — Ніяк до тями не приходить.

— Це ми зараз перевіримо, — мовив Кранц.

У ніс Лежнєву вдарив ядучий запах нашатирю. Прикидатися далі не було сенсу, і Лежнєв розплющив очі. Перший, кого він побачив, був Кранц — моложавий, гладенько поголений німець. Лежнєв одразу здогадався, що це він, хоча на капітанові був наглухо застебнутий комбінезон без нашивок.

— Як ви почуваєте себе, Василю Тимофійовичу? — схилившись над ним, майже співчутливо спитав Кранц.

Лежнєв не відповів, намагаючись збагнути, звідки Кранцу відомо його ім'я.

— Я розумію ваш стан, — мовив Кранц. — Але наша професія, — а ми з вами колеги, — на жаль, має ряд негативних моментів. І з цим доводиться миритися.

— Ви мене з кимось плутаєте, — сказав Лежнєв.

— Ні, — весело всміхнувся Кранц, — не плутаю, Василю Тимофійовичу.

Обернувшись, він кинув поліцаям:

— Залиште нас!

Коли поліцаї і Ольга зникли, Кранц відстебнув од пояса флягу і приязно спитав:

— Хочете пити?

Лежнєв підвівся, взяв флягу, кілька разів ковтнув, потім облив водою голову. Біль у скроні трохи вщух. Озирнувшись, він побачив, що перебуває на тій же галявині, де приземлився, тільки на її південно-східному боці, біля самого лісу. Неподалік поміж деревами помітив людей.

— Я мушу вдатися до не дуже приємної процедури, — сказав Кранц. — Доведеться зв'язати вам руки. Це не завадить, коли маєш справу з таким супротивником, як ви, пане старший лейтенант.

«Невже хтось із хлопців проговорився?» — подумав Лежнєв.

Кранц усміхався, не в змозі приховати своєї радості. Ще б пак, адже за цю операцію він матиме щонайменше «Залізний хрест».

«Але як де могло статися? — болісно думав Лежнєв. — Як вийшло, що ми попали в пастку? Де і в чому помилилися?» Був певен, що помилку зробив не він, Лежнєв, і не його товариші, а все-таки прискіпливо шукав промаху у своїх вчинках, у своїх розрахунках.

Кранц зв’язав йому руки — безглуздо було чинити опір. Опустивши очі, Лежнєв помітив, що лівий борт його куртка акуратно розпорото.

— Не туго? — поцікавився Кранц, спритно перехопивши кисті його рук тонкою, але міцною вірьовкою.

— Ні, не туго, — посміхнувся Лежнєв. — Ви дуже люб'язні, капітане Кранц.

— О! — На випещеному обличчі Кранца знову засяяла усмішка. — Ви прочитали мов ім’я в моїх очах?

— У всякому разі я не підпорював для цього борт вашого комбінезона.

Кранц засміявся і вийняв з бокової кишені клаптик шовку, на якому було надруковано посвідчення Лежнєва.

— Досвід, — знову засміявся Кранц. — Одяг вашого попередника довелося покремсати на клаптики.

Раптом він замовк. Усмішка зникла з його обличчя. Зате усміхнувся Лежнєв.

— Я не повинен був казати це, — поморщився Кранц, — але так чи інакше, вам доведеться зустрітися з капітаном Архимовичем. Ми взяли його сім днів тому.

«Оце вже ти брешеш, — подумав Лежнєв. — Архимович загинув».

— Ходімо! — вже іншим тоном сказав Кранц.

Лежнєв підвівся. Кроків за п'ятдесят за групою гінких сосон, притулившись спинами до дерев, сиділи Олійник Терьохін, Манукайтіс лежав. Руки у всіх було зв'язано. Лежнєв насилу впізнав хлопців. Особливо сильно побили Яна Манукайтіса: його обличчя було геть синє. Лежнєву навіть здалося, що Ян мертвий.

— Яне! — гукнув він і ступив крок до радиста.

Височенний унтер-офіцер недбало смикнув поводок вівчарки, що сиділа біля його ніг. Пес, загарчавши, рвонувся до Лежнєва. Унтер натягнув поводок, коли вівчарка була вже за півметра від Лежнєва.

— Цурюк! — крикнув унтер.

— Він живий, — сказав Лежнєву Кранц. — Звичайно, красенем його тепер не назвеш; але сутичка є сутичка. Йому дісталося більше. Стійте тут і не пробуйте підійти до них. Вони, як бачите, живі. А-а, ви шукаєте п’ятого! Не хвилюйтеся, його скоро приведуть. Ви ж самі наказали розшукати й привести його. Не знаю, на що він здатний, але я бачив, як він стрибав — парашут зумів розкрити тільки біля самісінької землі, через це й сів десь кілометрів за два звідси. Якщо він не поламав ноги, то хай дякує тому болоту, в яке гепнувся. Мої хлопці, мабуть, врятують його.

Лежнєв подумав, що Оскар