Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

Отак і серед нас, людей: є скромні люди з чистим серцем, «непомітні» й «маленькі», але з величезною душею. Вони ж ото й прикрашають життя, вміщаючи в собі усе найкраще, що є в людстві, — доброту, простоту, довір'я. Так і пролісок здається краплинкою неба на землі…

А через кілька днів (учора) ми були з Бімом на тому самому місці. Небо окропило ліс уже тисячами голубих цяточок. Шукаю, видивляюсь: де ж він, отой найперший, найсміливіший? Здається, ось він. Він чи це він? Не знаю. їх так багато, що отого вже не помітиш, не знайдеш — загубився серед тих, що прийшли за ним, змішався з усіма. А він же такий маленький, та героїчний, такий тихий, але настільки напористий, що, здається, саме його злякалися останні приморозки, підкорилися, викинувши вдосвіта білий прапор останнього інею на узліссі. Життя йде.

… А Бімові нічого з цього не дано зрозуміти. Навіть образився тоді, приревнував. А втім, коли було вже багато квітів, він і тоді не звертав на них уваги. При натасці ж поводився не дуже гарно: розхвилювався без рушниці. Ми з ним на різних ступенях розвитку, але дуже й дуже близькі. Природа творить за стійким законом: потреба одного в іншому, починаючи з найпростіших і закінчуючи високорозвиненим життям, скрізь — цей закон… Хіба зміг би я витримати таку жахливу самотність, якби не було Біма?

… Як вона потрібна була мені! Вона також любила проліски. Минуле мов сон…

А хіба не сон — сучасне? Хіба не сон це — вчорашній весняний ліс з голубизною на землі? Що ж: голубі сни — божественно-цілющі ліки, нехай і тимчасові. Звичайно, тимчасові. Бо коли б навіть і письменники проповідували тільки голубі сни, обходячи сірий колір, то людство перестало б дбати про майбутнє, сприйнявши сучасне як вічне і в майбутньому. Доля приреченості в часі й полягає в тому, що сучасне повинно стати тільки минулим. Не в людській владі наказати: «Сонце, зупинися!» Час невпинний, нестримний і невблаганний. Усе — в часі і в русі. А той, хто шукає лише стійкого голубого спокою, той весь уже в минулому, чи молодий він і дбає лише про себе, а чи старий — вік не мав значення. Голубе має свій звук, воно звучить як спокій, забуття, та тільки тимчасове — всього лише для відпочинку; таких хвилин ніколи не треба пропускати.

Якби я був письменником, то неодмінно звернувся б так: «О бентежна Людино! Хвала тобі навіки, мислячій, стражденній заради майбутнього! Якщо тобі захочеться спочити душею, йди напровесні у ліс до пролісків, і ти побачиш чарівний сон дійсності. Йди мерщій: за кілька днів пролісків може й не бути, а ти не зумієш запам'ятати чари видіння, дарованого природою. Йди, спочинь. Проліски — на щастя, кажуть у народі».

… А Бім спить. І бачить сон: подригує ногами — біжить уві сні. Цьому проліски «до лампочки»: голубе він бачить лише сірим (так уже влаштований зір у собаки). Природа створила мовби очорнителя дійсності. Спробуй переконай його, любого друга, щоб він бачив з точки зору людини. Хоч голову відрубай, а бачитиме по-своєму. Цілком самостійний пес.

Минуло літо, веселе для Біма, радісне, переповнене дружбою з Іваном Івановичем. Походи на луги й болота (без рушниці), сонячні дні, купання, тихі вечори на березі річки — чого ще треба собаці? Нічого не треба — це справді так.

Під час тренувань і муштри вони зустрічалися і з мисливцями. З цими знайомство відбувалося негайно, бо з кожною такою людиною був собака. Ще до того, як сходилися хазяї, обидва собаки бігли один до одного й коротко бесідували на собачій мові жестів і поглядів:

«Ти хто: він чи вона» — питав Бім, обнюхуючи відповідні місця (звичайно, для проформи).

«Сам бачиш, що тут питати», — відповідав собака.

«Як життя?» — весело запитував Бім.

«Працюємо!» — звискнувши, відповідав співрозмовник, кокетливо підплигнувши на всіх чотирьох ногах.

Після того вони мчали до хазяїв і то одному, то другому доповідали про знайомство. А коли обидва мисливці вмощувалися для розмов у затінку під кущем або під деревом, собаки так весело гасали, що аж язик не вміщався в роті. Тоді вони лягали коло хазяїв і слухали тиху задушевну розмову.

Інші люди, окрім мисливців, для Біма були малоцікаві: люди, та й годі. Вони гарні. Але не мисливці ж!

А от собаки, ці — різні.

Одного разу в лузі зустрівся він з кудлатенькою собачкою, вдвічі меншою од нього, чорненькою такою. Поздоровкалися стримано, без кокетства. Та й яке вже там кокетство, коли нова знайома на звичайний для таких випадків перелік запитань відповідала, ліниво змахуючи хвостом:

«Я їсти хочу».

З рота в неї пахло мишеням. І Бім спитав здивовано, обнюхавши її губи:

«Ти з'їла мишу?»

«З'їла мишу, — відповіла та. — Я їсти хочу». І заходилася гризти білий вузлуватий очеретяний корінь.

Бім хотів покуштувати цей корінець, але вона, протестуючи, сказала знов те саме:

«Я їсти хочу».

Бім почекав сидячи, поки вона догризла все, і запросив її з собою. Та пішла, не перечачи, трюхикаючи за ним, розкудлана, але чиста (певно, любила купатися, як і більшість собак, через що влітку вони й не бувають брудними, навіть бездомні). Бім привів її до хазяїна, котрий здаля стежив за знайомством свого друга. Але Кудлатка не повірила одразу в чужу людину, а сіла віддалік, незважаючи на те, що Бім перебігав від хазяїна до неї і назад, кличучи її, запевняючи. Іван Іванович зняв рюкзак, витяг звідти ковбаску, відрізав маленький шматочок і кинув Кудлатці.