Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський
* * *
Із двотомника «Собаки» Л. П. Сабанєєва, автора чудових книжок — «Мисливський календар» та «Риби Росії»:
«Коли ми візьмемо до уваги, що в основі сетера лежить найстародавніша раса мисливських собак, яка протягом багатьох століть діставала, так би мовити, домашнє виховання, то не здивуємося, що сетери являють собою чи не найкультурнішу та найінтелігентнішу породу».
Так! Отже, Бім собака інтелігентної породи. Це вже може знадобитися.
* * *
З цієї ж книжки Л. П. Сабанєєва:
«У 1847 році Перленд із Англії привіз для дарунка Великому Князю Михайлу Павловичу два чудових красивих сетери дуже рідкісної породи… Собаки були не для продажу, і їх поміняли на коня, який коштував 2000 карбованців…»
Отак. Віз для дарунка, а злупив ціну, як за двадцять кріпаків.
З листа відомого у свій час природолюба, мисливця і собаківнику С. В. Пенського до Л. П. Сабанєєва:
«Під час Кримської війни я бачив дуже гарного червоного сетера у Сухово-Кобиліна, автора «Весілля Кречинського», і жовто-рябих у Рязані в художника Петра Соколова».
О, це вже ближче до діла. Цікаво: навіть сатирик мав тоді сетера. А в художника — жовто-рябий. Чи не звідти, бува, твоя кров, Біме? От коли б! Але навіщо тоді… чорне вухо? Незрозуміло.
* * *
З того самого листа:
«Породу червоних сетерів вів також московський палацовий доктор Бере. Одну з червоних сук він звів з чорним сетером покійного Імператора Олександра Миколайовича. Які вийшли цуценята й куди вони поділися — не знаю; знаю тільки, що одне з них виростив у себе в селі граф Лев Миколайович Толстой».
Стривай! А чи не тут? Якщо твоя нога і вухо чорні від собаки Льва Миколайовича Толстого, ти — щасливий собака, Біме, навіть без особистого свідоцтва породи, найщасливіший з усіх собак на світі. Великий письменник любив собак.
* * *
Ще з того самого листа:
«Імператорського чорного собаку я бачив в Ільїнському після обіду, на який Государ запросив членів правління Московського товариства полювання. Це був дуже великий і досить гарний кімнатний пес, із чудовою головою, добре вдягнений, але сетерового типу у ньому було мало; до того ж ноги були надто довгі, й одна нога зовсім біла. Кажуть, цього сетера подарував покійному Імператорові якийсь польський пан, і чутка ходила, що пес той був не зовсім кровний».
Отже, польський пан обдурив імператора? Могло бути. Могло це бути и на собачому фронті. Ох уже цей мені чорний імператорський пес! А втім, тут же поряд іде кров жовтої суки Берса, яка володіла «чуттям незвичайним і чудовою тямовитістю». Отож, якщо навіть нога твоя, Біме, від чорного імператорського пса, то ввесь ти цілком можеш бути далеким нащадком собаки видатного письменника… Ба ні, Бімко, дзуськи! Про імператорського — ні слова. Не було — та й годі. Ще чого не вистачало.
* * *
Що ж лишається в разі можливої суперечки на захист Біма?
Мойсей відпадає зі зрозумілих причин. Сухово-Кобилін відпадає і за часом, і за мастю. Залишається Лев Миколайович Толстой: а) за часом найближчий; б) батько його собаки був чорний, а мати червона. Усе підходить. Але ж батько, отой чорний, — імператорський, от заковика.
Хоч як повертай, а про пошуки далекої чистокровної породи Біма доводиться мовчати. Отже, кінологи визначатимуть тільки з родовідної Бімових батька і матері, як у них і належить: нема білого в родовідній і — амінь. А Толстой їм — ні до чого. І вони мають рацію. Та й справді, отак кожен може походження свого собаки довести до собаки письменника, а там і самому недалеко до Л. М. Толстого. І дійсно: скільки їх у нас, Толстих! Страх, як багато об'явилося, неймовірно багато.
Хоч і кривдно, та розум мій ладен уже змиритися з тим, що Бімові бути ізгоєм серед породистих собак. Погано. Лишається одне: Бім — собака інтелігентної породи. Але й це — не доказ (на те й стандарти).
* * *
— Погано, Біме, погано, — зітхнув хазяїн, відклавши ручку й засунувши в стіл загальний зошит.
Бім, почувши свою кличку, підвівся з лежака, сів, нахилив голову на бік чорного вуха, нібито слухав самим жовто-руденьким. І це було дуже симпатично. Усім своїм виглядом він говорив: «Ти хороший, мій добрий друже. Я слухаю. Що ж ти хочеш?»
Хазяїн одразу ж повеселів од такого Бімового запитання й сказав:
— Ти молодець, Біме! Будемо жити разом, хоча б і без родовідної. Ти гарний пес. Гарних собак усі люблять. — Він узяв Біма на коліна й гладив його шерсть, примовляючи: — Добре. Все одно добре, хлопчику.
Бімові було тепло й затишно. Він одразу ж на все життя зрозумів: «Добре» — це ласка, вдячність і дружба.
І Бім заснув. Яке йому діло до того, хто він, його хазяїн? Важливо — він добрий і близький.
— Ех ти, чорне вухо, імператорська нога, — тихо сказав той і переніс Біма на лежак.
Він довго стояв перед вікном, вдивляючись у темно-бузкову ніч. Потім глянув на портрет жінки й промовив:
— Бачиш, мені стало трошечки легше. Я вже не самотній. — Він не помітив, як у самотині поступово звик говорити вголос «до неї» або навіть до самого себе, а тепер і до Біма. — Ось я й не один, — повторив він портрету.
А Бім спав.
