Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

— Дуже приємно чути це саме від вас, — Максим вирішив не гратися з Лодзеном у піжмурки, — бо Юрій сказав, що від вашої думки про мене залежатиме моя подальша доля.

— Не зовсім так, але в принципі інформація правильна.

— Тоді мені ще більше хочеться сподобатися вам.

— Перше враження позитивне, — розтягнув уста в усмішці, та зморшка на переніссі не розгладилася, і очі зовсім не всміхалися. — Вип’ємо? Я — віскі, а ви?

— Спробую також.

— Правильно, — схвалив Лодзен, — від горілки доведеться відвикати. Не завжди буває, і дорогувато.

Він налив по півсклянки, кинув льоду собі й Максимові, потягнув його до дивану в кутку вітальні. Ковтнув віскі, запитав:

— Отже, хочете до нас?

— Мене так орієнтував Юрій. Та, коли є якісь заперечення, сподіваюсь…

— Цікаво, на що ж ви сподіваєтесь?

— Я знаю англійську й трохи німецьку. І в мене вийшла книжка…

— Читав… — Лодзен скептично стиснув губи. — Вважаєте, що зможете видаватися?

— Невже в Німеччині немає шанувальників літератури?

— Власним коштом! — підвів пальця Лодзен. — Поки у вас нема імені, можете видаватися лише власним коштом. Якщо маєте гроші.

— Звідки ж у мене гроші?

— Треба заробити.

— Я не звик байдикувати.

— Це добре, нероб не тримаємо. А головне: нам потрібні свої люди, і те, що ви родич Сенишиних, — не остання справа. Правда, кажуть, ваш батько був червоним полковником?

— У війну командував дивізією. — Рутковський був готовий до цієї розмови, — На жаль, я не пам’ятаю батька: у п’ятдесят першому його арештували — коли мені було тільки два роки. Так і не довелося побачитись…

— За що? — Лодзен пильно глянув на Максима. — За що арештували батька?

— Неправдиве обвинувачення… — Максим знав, що на батька доніс його підлеглий, підла душа, нездарний чоловік, якому полковник Рутковський заважав робити кар’єру. Згодом батька посмертно реабілітували, але тепер треба було використати цю історію. — Потім мати одержала документ з реабілітацією. Проте кому від цього легше? Батькові? Мені?

Лодзен пожвавішав.

— Здається, ви закінчили факультет журналістики?

— Так.

— На що сподівалися?

— Тобто?

— Вся преса на Україні під контролем комуністів, а ви, припустимо, їх ненавидите…

— Ось ви про що! Чесно кажучи, коли вступав до університету, про це не думав… Ну, а потім… Знаєте, як буває?.. У газету не пішов, засів у видавництві редагувати книжки. Сам писав потроху. Ліричні новели, образки. Далі від політики.

— У нас це не пройде.

— Не знаю, чи зможу.

— До речі, з університету ви одразу пішли до видавництва?

— Мав призначення до районної газети, та вдалося відкараскатися. Трохи побайдикував, поки влаштувався.

— Як потрапили до туристичної групи? Адже всіх перевіряють!

— Не думаю.

— Вас могли не пустити: син репресованого.

— Батька реабілітували.

— Все одно, таким не вірять.

— Бачите, повірили… — Рутковський нараз зареготав. — На свою голову… Уявляю, яка там зараз паніка! У видавництві тільки й розмов про мене. Лають, оголошують анафему…

— Невже? А що таке анафема?

— О, найбільше церковне прокляття.

— Вас проклинають у церкві?

Рутковський засміявся.

— Фігурально кажучи.

— Ви вірите в бога?

— Це має значення для моєї кар’єри?

— Не думаю.

— Тоді ні.

— А якби мало?

— Ви питаєте, як духівник.

— А я і є тепер ваш духівник. — Лодзен нахилився до Максимового вуха, прошепотів: — Усі ваші гріхи мені відомі, можете покаятися, поки не пізно.

— Грішний, святий отче! — жартівливо склав долоні Максим. — І прошу помилування.

Та Лодзен не сприйняв жартівливого тону. Де й ділася його зовнішня простакуватість, очі нараз потемнішали й свердлили Максима.

— У вас ще є час, — сказав він тихо, — так, є час відкритися й зізнатися, від чийого імені ви ведете гру.

«А ти, голубчику, не такий уже й розумний, — подумав Рутковський. — Прямолінійно працюєш».

— Думаєте, мене сюди послали? — запитав він, дивлячись просто у вічі Лодзенові.

— Не думаю, а знаю.

— Радий за ваших інформаторів.

— Так, наші служби ще вміють працювати.

— Невже ви вважаєте, що, коли б мене справді послали, я б отак просто зізнався вам?

— Я ж сказав: ми знаємо все.

— Дурниці якісь! — підвищив голос Рутковський. — Пробачте, ви говорите дурниці. Я міг послати Юрка під три чорти одразу, розумієте, одразу, коли він приїхав до мене в Київ, побігти до держбезпеки, заявити, наробити шелесту. А я тут же погодився на його пропозицію — гадаю, це вам відомо?

— Якби не було відомо, дідька лисого розмовляли б з вами. Але чому ви тягнули цілий рік?

Максим посміхнувся.

— А кажете, добре поінформовані. Наче я мав поїхати з Києва до Житомира… Ви знаєте, скільки коштує путівка до Канади? Мабуть, вам відомо також, скільки одержує редактор видавництва… Далі, поки цю путівку дістанеш… Зрештою, пане Лодзен, я не набиваюся до вас… Чесно кажучи, стиль роботи ваших працівників дуже прямолінійний і не зовсім імпонує мені.

— Ого! — Лодзен рішуче поставив склянку. — І що ж вас не влаштовує?

— А те, що багато ваших коментаторів ні біса не розуміють у радянській дійсності. — Максим вирішив піти ва-банк: до речі, воші з Ігорем Михайловичем передбачили й такий варіант. — Відстали й діють печерними методами, не враховуючи змін, які відбуваються на Україні щоденно. Зрозумійте, щоденно, і я не боюсь цього слова. Кому потрібні зараз фашистські гасла? З вас тільки сміються…

— Прошу не забуватися! — раптом почервонівши, вигукнув Лодзен. Луцька, яка сиділа поруч, здивовано озирнулася