Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

Сказавши це, вона глянула на Максима сухо й насторожено, і того вразила моментальна метаморфоза, яка відбулася з цією жінкою: здавалося, зовсім розтанула й потяглася до нього з відкритою душею, а за хвилину чи навіть менше замкнулася в якійсь шкаралупі й насварилася звідти гарним пальчиком з довгим відполірованим нігтем.

А оркестр Поля Моріа дзвенів сріблом, збуджував, скоро мали прийти гості, й Максимові зробилося трохи тривожно, як завжди буває перед невідомим, — адже сьогодні йому доведеться мати іспит…

Джек Лодзен…

Рутковський давно вже чув це прізвище, бачив навіть портрет полковника Лодзена, зроблений, правда, з не дуже якісної любительської фотографії: Джек Лодзен серед працівників радіостанції «Свобода» — усміхнений, самовпевнений, зухвалий… Полковник розвідки, з ним жартувати не можна, і від сьогоднішнього вечора залежить дуже багато, якщо не все.

Максим згадав Ігоря Михайловича, його пронизливі очі, високе лискуче чоло, звичку потирати тильним боком долоні роздвоєне підборіддя. Вони з Ігорем Михайловичем працювали цілий рік, і, здається, не було запитань, на які б він, Максим Рутковський, не зміг відповісти. Однак він знає також (Ігор Михайлович акцентував на цьому), що в Мюнхені може виникнути багато непередбачених ситуацій, до цього треба бути готовим, і від його, Максимової, реакції, гостроти мислення, зібраності й волі залежатиме успіх так гарно задуманої справи.

Задзеленчав дзвінок, Іванна визирнула у вікно, сплеснула в долоні й вигукнула радісно:

— Стефанія приїхала! Я певна, Максиме, що Стефа сподобається вам.

Іванна вперше назвала Рутковського по імені, це могло нічого не означати, та все ж було приємно Максимові: він теж визирнув у вікно й побачив під віллою пошарпаного синього «фольксвагена», а біля хвіртки високу біляву дівчину.

— Ворота, відчиніть їй ворота, — скомандувала Іванна й підштовхнула Максима до дверей.

Рутковський слухняно пішов відчиняти ворота — зрештою, не тільки тому, що цього вимагала Іванна, блондинка з «фольксвагена» одразу сподобалась йому: висока, тоненька й вродлива, у зеленій сукні, і рука, якою вона нетерпляче тиснула на кнопку дзвінка, була також довга й тонка.

Побачивши Максима на ганку, Стефанія втупилася в нього з цікавістю. Дивилася, як простує до воріт, як відчиняє їх. Мовчки повернулася до машини, загнала впритул до гаражних дверей, вийшла й зачекала, поки Максим замкне ворота. Сама підійшла до нього, подала руку й зазирнула у вічі.

— Стефанія Луцька, — назвала себе. — А ви Рутковський? Кращий, ніж я гадала.

Максим знизав плечима. Він ніяк не міг визначити, якого кольору в Стефанії очі: спочатку видалися зеленавими, та, мабуть, це колір сукні відбився в них, бо обпекла глибокою блакиттю, навіть синню.

Сині очі, біляве волосся до плечей, він думав — фарбоване, виявилось — зовсім натуральна блондинка, висока, довгонога і з видовженим обличчям. Сама вся якась видовжена, трохи різкувата в рухах і надто енергійна як на блондинку: он як упевнено підіймається сходами, зовсім по-чоловічому, а підбори заввишки з палець.

Нараз озирнулася, перехопила Максимів погляд, певно, прочитала в ньому щось приємне для себе, бо всміхнулася ледь помітно самими куточками губів.

Гості почали з’їжджатися одразу, з німецькою пунктуальністю, хоч німців серед них, як устиг помітити Рутковський, не було.

Подружжя Сенькових — приблизно ровесники Сенишиних і, судячи з усього, їхні приятелі, потім сивий дід років сімдесяти з маленькою й худорлявою бабусею. Юрій чомусь не назвав їхні прізвища, відрекомендувавши тільки як пана Андрія і пані Юлію, давніх друзів батька. Ще якась пара середнього віку, котра одразу взялася до пляшок і бутербродів.

Пан Андрій, настовбурчивши сиві вуса, затиснув Максима в кут і, поблискуючи прозорими від старості очима, почав розпитувати про Львів. Виявляється, він учився у львівській гімназії, а сам родом з Бучача на Тернопільщині. Гарна була гімназія, на початку вулиці Зеленої, кажуть, тепер позакривали гімназії, зробили освіту на одну мірку для всіх, а хіба це правильно? Колись у гімназії не допускали бидла, і він, пан Андрій, глибоко переконаний, що освіту мають діставати вибрані, нащо вчити дітей хлопів, нехай працюють, їх треба навчити рахувати й розписуватись — елементарна початкова освіта, й ніхто не сміє заперечувати проти цього.

Вдачу пана Андрія добре знали в домі Сенишиних: фактично його не цікавив Львів, знайшов свіжу людину, якій міг повідати свої найсокровенніші і, як вважав, вагомі думки. Підійшов Юрій і зробив спробу визволити Рутковського. Пан Андрій досить неввічливо відсторонив його: мовляв, прошу не заважати, чоловік нарешті потрапив до вільного світу, його треба просвіщати, а коли ще він зможе прилучитися до такої духовної скарбниці?

Пан Андрій розмахував руками й бризкав слиною, він був схожий на старого облізлого кота, і справді, очі мав круглі, зелені й прозорі, зовсім котячі, і вуса були котячі, здавалося, зараз вигне спину й засичить сердито й нахабно, як кіт на маленького собаку, котрий насмілився порушити його спокій. Та коли Юрій рішуче перехопив його руку, одразу знітився. Посміхнувся догідливо, відступив, вибачаючись і прохаючи дозволу побалакати потім, бо йому конче треба погомоніти з людиною, яка недавно бачила Львів.

— Приймаємо їх заради пані Юлії, вона няньчила І ванну, а так би… — невдоволено пробуркотів Юрій собі під ніс. — Бігає десь кур’єром…

Нараз Юрій взяв Максима за лікоть і стиснув легенько, проте багатозначно: в дверях вітальні з’явився чоловік у темному костюмі, худий, горбоносий, з високим чолом, усміхнений і самовпевнений; тримався він вільно й невимушено, певно, звик триматися так у будь-якому товаристві — звичка чи манера, котру мають люди незалежні й наділені владою.

— Пан Лодзен, — назвав його Максимові Юрій.

Все ж, незважаючи на те, що Лодзен був високий і, мабуть, звик дивитися на людей згори вниз не тільки в переносному розумінні, йому довелося підводити на Рутковського очі — Максим був на півголови вищим. Це сподобалося Лодзенові, чи він вдав, що сподобалося: ляснув Рутковського по плечу й мовив невимушено:

— Гарний хлопець, я й не думав, що побачу такого.

Він розмовляв українською. Для Максима це не було несподіванкою: Ігор Михайлович попереджав, що Лодзен володіє українською, здивувало те, що говорив полковник зовсім без акценту, власне, так,