Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

Максим спохмурнів, й Іванна негайно помітила зміну в його настрої. Таки у жінок буває іноді воістину бісова інтуїція, а може, не інтуїція, просто жінки спостережливіші й чуйніші за чоловіків; он Юрко крокує трохи позаду, всміхається, він упевнений, що зробив велике діло для брата, мало не благодійник, це підносить його у власних очах, зрештою, справа не тільки в Максимі, є ще принципи, якими керується Сенишин, люди, про долю яких він турбується.

Сенишин не думав над тим, що, певне, більшість отих мільйонів та мільйонів, за долю яких він так уболівав, навіть не знають, що існують такі «захисники»; якщо не знають, — дізнаються, треба зробити так, щоб дізналися, тепер, у вік технічного прогресу, здійснити це не так уже й важко, і Максим — доказ цього.

Сенишин ішов, упевнений в собі, і ніхто б не зміг збити його з так ясно й чітко визначеного курсу.

А Іванна збоку сполохано заглядала у вічі Рутковському: невже щось негаразд, невже вона допустилася якоїсь нетактовності, від чого в Максима опустилися куточки губів і очі стали сумними?

Рутковський помітив Іваннину збентеженість, провів рукою по обличчю, наче відганяючи спогади; зрештою, права на них він зараз не мав, і не тільки зараз — взагалі. Усвідомлював це, обіцяв там, у Києві, а найбільше — собі, обіцяв навіть подумки не вертатись назад, однак обіцянки лишаються обіцянками, а чого варта людина без минулого, без спогадів, без сердечного болю?

Ось і зараз, здається, цей сердечний біль зник, та причаївся десь глибоко-глибоко. Максим ще раз провів рукою по обличчю й подивився на Іванну відкрито, немов запрошуючи до відвертості — вона відразу зрозуміла це і взяла його під руку.

Вони вийшли з аеропорту на площу, Максим залишився з Іванною, а Юрій пішов по автомобіль. Уся площа була заповнена автомобілями, вони безперервним потоком мчали мимо, зупинялися, з них висідали люди чи, навпаки, сідали, й машини мчали далі. Рутковський задивився на цей потік і не помітив, як поряд зупинився великий білий «мерседес», з якого вискочив Юрій. Він кинув до багажника Максимову валізу, відчинив перед ним задні дверцята й заліз слідом. За кермо сіла Іванна, автомобіль заревів і поринув у саму гущу потоку машин.

Максим обважніло відкинувся на спинку сидіння. Юрій мовчки запропонував йому сигарету. Вони закурили, й лише по паузі Сенишин сказав:

— Ну от, тепер усе позаду… Принаймні більшість твоїх тривог.

Рутковський непомітно ворухнувся на сидінні: хто-хто, а він добре знав, що тривоги тільки починаються. Поклав кузенові руку на коліно, відповів просто:

— Завдяки тобі, Юрію. Не знаю, як і дякувати.

— Як почувався в Канаді? — перевів Сенишин розмову на інше.

— Дивовижний світ.

— Ого, прошу я тебе, ще й який!

— Дядько вітає вас.

— Печінка все ще мучить його?

— Боюсь, що це вже назавжди.

— Не жалів він її.

— Та й тепер…

— Невже не вгамувався?

— Вважає, що ковток віскі тільки на користь…

Вони перемовлялися ліниво, не вникаючи у зміст слів, просто для того, щоб обійти незручність мовчання, а думали зовсім про інше, бо, чесно кажучи, ні Максима, ні Юрія зовсім не цікавив стан печінки канадського дядька — старий алкоголік, випив не менше цистерни й тепер розплачується.

Максим мовчав, не хотів прискорювати події, все мусило розвиватися само собою, в якійсь заданій чи не заданій логічній послідовності, що лінію його поведінки було визначено ще в Києві, й поки що він не мав підстав відходити від неї.

«Усе почалося з приїзду Юрка до Києва…» — подумав нараз знову, однак без роздратування, бо справді все почалося минулого літа, коли його двоюрідний брат Юрій. Сенишин у складі західнонімецької туристської групи прибув до Києва. Першого ж вечора він подзвонив Максимові. Той дзвінок був не дуже приємний Рутковському, адже свого часу, поки не подолалася якась інерція недовір’я, нічого доброго від того, що за кордоном у нього є родичі, він не мав. Тим більше, що одним з них був рідний брат Максимової матері Іван Сенишин, відомий бандерівець, здається, навіть член так званого Головного проводу ОУН.

І ось раптом йому дзвонить син Івана Сенишина й повідомляє, що батько позаторік помер і просив перед смертю відвідати родичів, поновити з ними стосунки.

Потім це виявилось чистою брехнею: не такий був чоловік Іван Сенишин, щоб навіть на смертному одрі думати про родичів на Радянській Україні. Стосунків з сестрою він не підтримував навіть у Львові, де вони мешкали на одній вулиці, більше того, ненавидів її за те, що вийшла заміж за східняка. Просто Юрієві потрібен був привід для візиту до двоюрідного брата.

Зустріч відбулася наступного дня. Юрій притягнув мало не піввалізи подарунків: светр, якісь модні сорочки й краватки. Виявляється, звідкись він дізнався, що Максим закінчив факультет журналістики, працює у видавництві, читав першу кузенову збірку оповідань і був про неї високої думки. Кому не приємна похвала, та ще й від людини, котра не має до літератури ніякого відношення — комерсант і власник ресторану, а от, виявляється, читає, і не тільки він один: там, у Мюнхені, вважають Максима Рутковського перспективним літератором, одним з найталановитіших серед молодих.

Вони випили кілька чарок, хміль трохи вдарив у голову Максимові, й стіна відчуження, яка весь час стояла між ним і цим зовсім незнайомим чоловіком, потроху почала зникати. Що з того, що бачаться вперше в житті? Вія чув про Юрка від матері, десь збереглося його фото: три — чотирирічний хлопчина в береті з помпоном, і шкода, що мати не дожила до цього дня, пораділа б тепер, зустрівши племінника.

Юрій засидівся у Рутковського до пізнього вечора, давно вже спорожнили пляшку горілки з перцем, Максим хотів витягнути ще одну, та кузен відмовився — він зажадав кави, слава богу, кава в Максимовій холостяцькій квартирі знайшлася, вони вмостились у фотелях біля журнального столика, закурили, помовчали трохи, і Юрій якось одразу, без вступу запитав, скільки грошей одержав