Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

Юрій усе-таки щось побачив на його обличчі, бо відповів поблажливо:

— Я ж розповідав тобі, люба: Київ — сучасне європейське місто, і, я вважаю, одне з найкрасивіших.

Він підхопив Максимову валізу й попрямував до дому ще однією бетонованою доріжкою, котра наче уособлювала міць і респектабельність цієї оселі.

Котедж виявився досить просторим: на першому поверсі були велика вітальня, їдальня й кухня, на другому — кабінет Юрія й дві спальні, одна з яких призначалася Рутковському.

Дізнавшись, що Максим пообідав у літаку, Іванна, не криючись, зраділа. Пояснила, що постійної служниці не тримає, навіть для них це дорого, господарство доводиться вести їй самій, розраховуючи тільки на допомогу жінки, яка приходить тричі на тиждень. А сьогодні ввечері збереться невеличке товариство, й займатися обідом їй просто ніколи.

Максимові справді не хотілося їсти, до того ж переліт з Канади трохи вибив його з колії — бажав усамітнитися, та й вечірній костюм, зім’ятий у валізі, не завадило б випрасувати. Озброївшись праскою, піднявся до спальні.

Кімната сподобалася Максимові: виходила вікном на терасу, й до яблуневих гілок можна було дотягтися рукою. Постояв трохи, розглядаючи сад, точніше садочок — півдесятка дерев і якісь кущі попід металевою сіткою огорожі, за нею знову дерева й майже така ж, червоної цегли вілла, однак з вужчими вікнами — ціла вулиця чимось схожих один на одного і водночас різних будинків, квартал, де мешкали люди заможні: не мільйонери, банкіри чи власники великих підприємств, а середні буржуа, професори, відомі актори, журналісти й письменники.

Випрасувавши костюм, Максим поголився і прийняв душ. Вийшов з ванної, переклав речі з валізи до шафи. Мав ще дві вільних години, хотів попросити в Юрія якусь книжку, однак чомусь не бажав нікого бачити: простягнувся на ліжку й непомітно заснув. Не думав, що засне, та сон зморив його за кілька хвилин, був він легкий і прозорий, немов зовсім і не сон, а так, випадкове забуття, наче тоненький срібний дощик з ялинки, коли немов спиш, та все бачиш і все чуєш — дивне відчуття спокою і давно забутої дитячої радості.

Прокинувся Максим швидко, але не підводився, лежав, не в змозі розлучитися з навіяними сном враженнями. Справді почувся зовсім ще маленьким хлопчиком, який спить в одній кімнаті з новорічною ялинкою: варто повернутися, й він побачить її, дивовижну красуню з тонкими нитками срібного дощику — навіть запахло глицею, і це відчуття було настільки реальним, що Максим сів на ліжку й огледівся.

Але у вікно зазирали віти яблуні з зеленими ще плодами, за домом, натужно ревучи мотором, проїхав важкий грузовик, а з першого поверху долинув тонкий голос Іванни, котра чогось вимагала від Юрія.

Максим зиркнув на годинник. До визначеного Іванною часу лишалося хвилин сорок, і слід було поквапитися. Надів білу лляну сорочку, приміряв краватку-метелик, трохи подумав і поміняв на звичайну: метелик надавав би йому якоїсь претензійності, а він хотів цього вечора нічим не вирізнятися — адже Юрій сказав, що має бути Джек Лодзен, один з керівників «Свободи», і від того, яке Максим справить на нього враження, залежить дуже багато.

Іванна і Юрій, обоє в цератових фартухах, метушились у вітальні.

Максим чекав побачити великий стіл, заставлений посудом з різними наїдками — коли очі розбігаються від безлічі страв; а тут на столі стояли тарелі з маленькими бутербродами, і все. Пляшок, правда, було багато і різних, таких напоїв Максим і не бачив, проте всі ці джини й віскі треба ще чимось закушувати!..

Так і не вирішивши для себе цю проблему, Максим голосно кахикнув. Іванна озирнулася, зміряла його оцінюючим поглядом і запитала:

— Костюм купували в Канаді?

— Шив у Києві.

Зупинилася й роздивилася Максима уважніше.

— Непоганий кравець, — винесла присуд. — І ви дозволяли собі носити не готовий одяг?

— У мене такий зріст…

— Але ж це дуже дорого!

— Мій бюджет витримував.

— Дивно. Навіть Юрій купує готові костюми; оце тільки вечірні… — Нараз заклопоталася. — Переодягайся, любий, бо все вже готове. — Вона з гордістю огледіла тарілі з бутербродами й лишилася задоволеною. — Оливки, принеси ще оливки з холодильника.

Юрій приніс оливки й пішов, а Іванна скинула фартух — вона вже одягнулася: була у довгій вечірній сукні з напівоголеною спиною, раніше Максим бачив такі сукні на жінках тільки у фільмах, іноді — на естрадних актрисах, але отак от близько біля себе і на знайомій — школи.

В очах у Іванни з’явились грайливі бісики, вона одразу збагнула, що сподобалася Максимові, либонь, це тішить усіх жінок у світі, без винятку, тож повернулася навмисно так, щоб цей довготелесий і зовсім що не зрозумілий для неї молодик добре бачив усі лінії її напівоголеного тіла, не без задоволення вловлюючи ознаки збентеження на його обличчі. Добре знала: якщо бентежиться, значить, вона не байдужа йому, а чомусь оце — не бути байдужою — мало значення. Може, тому, що в її домі це був перший чоловік з далекого й незбагненного Сходу, де народилися її батьки, і який вважався її вітчизною, а може, все було значно простіше: їй сподобався цей молодик з широко поставленими, трохи здивованими й допитливими очима.

Лукаво зиркнувши на Максима, Іванна пішла, погойдуючи стегнами, й поставила платівку із записами оркестру Поля Моріа — срібну прозору музику, котра завжди збуджувала її й навіювала якісь неясні бажання.

Полилася повільна мелодія, Іванна взяла два келихи й налила на денця чогось золотавого, подала один Максимові й промовила:

— Я хочу випити за вас і за те, щоб вам повелося добре! — Вона ковтнула з келиха, блиснула очима й додала: — Мені приємно бути з вами…

— Ніколи не думав, що маю таку чарівну родичку, — цілком щиро відповів Максим. — Бачив ваше фото в Юрія, але дійсність!.. Мистецтво завжди намагається прикрасити людину, та маємо той щасливий випадок, коли все навпаки.

— Ось і наговорили одне одному компліментів. — Іванна допила віскі й поставила келих. — Сподіваюсь, ми