Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко
Василь Гойда завернув за ріг і зник у першому під'їзді. На другому поверсі, перед дверима квартири № 3 він віч-на-віч зустрівся з матір'ю Олекси Сокача Ганною Степанівною, сухенькою, сивоволосою, передчасно постарілою жінкою. В її руках був великий кошик. Ганна Степанівна, як видно, зібралася на ринок або в-магазин.
— Здрастуйте, тьотю Ганю!
— Здрастуй, Васильку!
— Як ваше здоров'я, тьотю Ганю?
— Спасибі! Скриплю. А ти як живеш?
— А як живе легінь?[3] — Гойда молодцювато постукав у свої груди кулаком. — Краще за всіх!
— Не всі легіні живуть так щасливо, як ти… — Ганна Степанівна зітхнула, і в її чорних, глибоко запалих очах з'явився сумний вираз. Помовчала, перебираючи тонкими сухими пальцями китиці хустки, накинутої на сиве волосся. — Мій Олекса — теж леґінь, а живе, як нещасний удівець, працює та хліб жує, спить та читає. В кіно перестав ходити, не гуляє. Навіть сміятись розучився. Все думає, думає… Скажи хоч ти мені, Василю: що з ним трапилось?
Гойда поглянув на замкнені двері:
— Вдома Олекса?
— У відрядженні. Позавчора поїхав до Львова. Новий паровоз одержує!
— Що ж, тьотю Ганю, можу сказати. — Гойда знову подивився на замкнені двері. — Незручно отак, стоячи на східцях, розмовляти. Може, до хати запросите?
— Ходімо.
Ганна Степанівна відчинила двері, пропустила гостя вперед, кинула кошика і, знявши з голови хустку, сіла на стілець.
— Ну, розповідай! Розповідай, Васильку, — попросила Ганна Степанівна.
Голос у неї був тихий, трохи глухуватий.
Гойда підійшов до Ганни Степанівни, сів поруч неї, обережно погладив її густе біле волосся, зібране на потилиці в тугу корону.
— Не хвилюйтесь, тьотю Ганю. Все владнається.
— Розповідай!
— Ви, звичайно, знаєте, — почав Гойда, — що Олекса і Терезія великі друзі?
Ганна Степанівна кивнула, її зморшкуваті губи міцно стулилися, а навколо очей різкіше позначилися зморшки.
Гойда продовжував:
— Люблять вони одне одного, Олекса і Терезія. Я це добре знаю. Дуже добре. Тому так і кажу. Тому і не вірю всяким чуткам і пліткам.
— Якщо любить Олексу, чому виходить заміж за цього… демобілізованого гвардійця? його машиною «Победою» спокусилася? Ордени засліпили?
— Що ви, тьотю Ганю! Терезія не з таких. Все це неправда. Вигадка. Терезія — хороша, справжня дівчина. Ніхто їй не потрібен, крім Олекси. Повернеться він із Львова, одразу все владнається. Ось побачите. Не вірте ніяким пліткам.
— Та як же мені не вірити, коли Олекса повірив?!
— Дурень, свого щастя не відчуває… — Гойда взяв легку руку Ганни Степанівни. — Тьотю Ганю, все владнається, даю вам слово! Не хвилюйтесь. І не будемо більше говорити про це… Ви куди зібралися? В магазин? На базар? Ідіть, я почекаю вас. — Він подивився на шафу з книгами, на широкий, зручний диван. — Почитаю, відпочину. Люблю я вашу квартиру, тьотю Ганю. Днював і ночував би тут, якби дозволили.
Суворе сумне обличчя Ганни Степанівни трохи посвітлішало.
— Хитрий ти, Васильку, але… але мене не перехитруєш. Що ти задумав? Навіщо тобі знадобилася наша квартира? Кажи прямо.
— Скажу! Для святої справи, тьотю Ганю. Більше ні про що не питайте. Ідіть!
Він допоміг Ганні Степанівні встати, подав їй кошика, провів до виходу.
– ~ Коли захочеш піти, не забудь двері захлопнути, — сказала на прощання Ганна Степанівна. — Не забуду.
Повернувшись у кімнату, вікна якої виходили на Кіровську, він узяв книгу і, зайнявши зручну позицію, Почав стежити за «інтелігентним» жебраком.
Чому саме тут, на Кіровській, напроти Будинку офіцерів і штабу льотчиків, розташувався Батура? Це питання Гойда вирішив з'ясувати раніше від усіх інших.
Був теплий полудень пізньої примхливої весни. На сонячному боці вулиці гралися діти. Тут же, на сонечку, на зручних лавах, сиділи їхні няні. В двері Будинку офіцерів безперервно входили і виходили з них військові.
Діти кричали, сміялися, галасливо бігали по тротуару, перекидали один одному великий гумовий м'яч, співали, плакали, билися, мирилися — все це ніяк не цікавило старого, який стояв під каштаном. Він жодного разу і голови не повернув у той бік, де гралися діти. Не звертав уваги і на людей, що йшли з ринку. Але, коли повз нього проходили офіцери-льотчики, він перероджувався: обертався до них обличчям, як соняшник до сонця, капелюх в його руках ворушився, прилизана голова на довгій жилавій шиї ніби висувалася вгору, а ноги, взуті в грубі черевики, нетерпляче переступали на кам'яних плитах тротуару. Гойді здавалося, що навіть вуха старого тяглися за офіцерами. «Що з ним діється? Чи він запам'ятовує голоси офіцерів, прислухається до того, про що вони говорять?»
Батура залишив своє місце під каштанами незабаром після того, як закінчилася обідня перерва і на вулиці вже не з'являлися офіцери.
Постукуючи по кам'яних плитах залізним наконечником палиці, старий пішов униз по Кіровській, потім завернув на Садову до центра міста. Перша ж «забігайлівка», що зустрілася йому на шляху, привернула увагу.
Через деякий час зайшов до закусочної і Василь Гойда. Він узяв пачку сигарет, кухоль пива, бутерброд і сів за столик, найдальший від того, за яким розташувався Батура.
Старий попросив буфетника Якова налити двісті грамів горілки і одразу ж, за один прийом, не закушуючи, випив.
— Як, дядьку Гнате, добра горілочка після трудів праведних? — спитав буфетник.
Жебрак скромно відмахнувся:
