Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

своєю чесністю і тим, що врятував королівський декрет. Матвійко аж заплакав, коли почув про це, але грошей зразу брати не захотів, а лиш попросив, щоб мій батько приховав їх у себе, поки він у Бережанах добре вивчиться музики і як органіст почне шукати собі хліба. Коли я сказав йому, що ми їдемо з козаками до Підбужа вчинити екзекуцію королівського декрету, він аж підстрибнув з радості і вигукнув:

— То і я з вами поїду, звичайно, поїду! Як же це може бути, щоб без мене виганяли Кайдаша з вашої садиби? Відпрошуся на два дні, весілля все одно вже закінчились, а хоч би й службу мав втратити, однак поїду!

Обидва Галушки з двома молодцями, яких вони підібрали собі із старосільських козаків, з’явилися верхи на конях раненько перед кам’яницею Невчасного; вони були озброєні шаблями і пістолетами в кобурах; батько заїхав новим кованим возом, запряженим двома рослими кіньми, далеко кращими за ті, якими колись він вихав з караваном до Туреччини; ми посідали з матір’ю і Матвійком і, попрощавшись сердечно з паном Невчасним, Мар’яночкою та школярем Урбанком, який на зиму повинен був їхати вже до Краківської школи, рушили із Львова, а козаки — за нами, мов за каштелянеською каретою.

Надвечір в’їхали ми в Підбуж. Наша садиба, як я вже говорив, стояла за селом, отже мусили ми їхати через усе село. Помітили нас люди, повибігали з хат, дуже зацікавлені: хто це їде з козаками? Дехто одразу впізнав нас, почав гукати й вітати та іншим переказувати; все живе бігло за нами: чоловіки, жінки, діти; гавкали собаки; дехто кричав на все горло:

— Марко повернувся з Туреччини! Марко повернувся з Туреччини!

Дід Лаврів з костьолу, вже глухуватий, почувши олово «турки» і подумавши, що люди зняли такий галас, тому що йдуть турки або татари, видерся чимдуж на дзвіницю і почав бити на сполох. Тоді всі, що ще залишалися в хатах, навіть у найдальших садибах, почали бігти за нами з голосним криком. Матвійко шалено вигравав на скрипці, козаки, щось вигукували по-своєму. Отак разам з усією юрбою, серед безугавного вереску й крику, їхали ми до нашої садиби.

Але в міру того, як, ми наближалися до нашого дому, ставало тихіше. Нарешті люди зовсім перестали кричати, чи то від страху перед гайдуком, чи то лише з великої цікавості, що буде далі. Тим часом з нашої садиби почали долинати до нас музика, веселий гамір і вигуки п’яних. Мабуть, у Кайдаша гості, і він бенкетує з ними. Так воно й було насправді: гайдук, негідник, улаштував собі забаву, запросивши таких, як сам: був там підстароста, який, мабуть, знову побратався з Кайдашем, як то буває між шельмами, в яких ворог легко стає братом, а брат ворогом; був урядовець із сіпринської жупи, митник з-під Самбора, німець, наглядач над тими людьми, що спалювали в лісах дерева на попіл; був якийсь дрантивий шляхтич-орендар, один з тих, про яких кажуть: «Шляхтич з Помиєва, пана Вєхіця син», і ще кілька лобуряк. Усі вони пили й гуляли під циганську музику.

Ніхто з них не чув, як ми під’їжджали. Хоч би та громада, що йшла з нами, кричала ще голосніше, однак вони не почули б, — такий п’яний галас зчинила компанія, гукаючи під музику, аж шибки деренчали. Ледве віз опинився перед ворітьми, як мій батько скочив з нього і, кинувши віжки одному дядькові, щоб подержав коней, побіг через подвір’я до своєї хати. Мати — за ним, майже за поли тримає його, боячись, щоб він у першому гніві не накоїв нікого нещастя, я — за матір’ю, а за нами — козаки.

Батько перший увірвався до хати. Мав він тану вдачу, що коли охоплював його лютий гнів, то ставав блідий на обличчі, мов полотно. Отож як увірвався батько до хати, майже виваливши двері, легко можна було його перелякатись: блідий, він був схожий швидше на упиря, ніж на людину з цього світу.

Побачивши його, Кайдаш ніби закам’янів на місці, тільки очі витріщив і одну руку підняв угору, мовби хотів перехреститися. Батько, все ще блідий, як труп, з синіми устами, підскочив до Кайдаша, схопив його за горло і зачав трусити й кричати:

— Розбійнику! Геть з двору!

У гайдука ще більше вилізли очі наверх, обличчя почервоніло, як мак, сам він не міг уже й дихнути. Батько, може, був би й справді задушив його в першому запалі, коли б не я і мати, бо ми почали смикати тата за плечі і за руки і кричати, щоб він опам’ятався. Насилу відірвали ми його від Кайдаша.

Зробилося в кімнаті тихо, хоч мак сій, музика перестала грати, а козаки, щоб не марнувати часу, кинулися з нагайками на гостей та як почали їх періщити, лупцювати, то вони давай тікати хто куди. Підстароста перший кинувся до вікна, але Семен підбіг і ще кілька разів добре оперіщив його по спині нагайкою. А потім тільки-но який утече через вікно або в двері, його одразу ж зустрічає гиканням і сміхом юрба на вулиці,— а було там усе село, — і собаки люто гавкають на нього, тож що він нишком у поле навтіки і бога просить, щоб вийти цілим і неушкодженим із цього бенкету.

Кайдаш, як тільки батько пустив його, теж хотів тікати, але козаки затримали його.

— Прощайся тепер із світом, — гукнув до нього Галушка, — зараз будеш висіти!

Упав Кайдаш навколішки, руки підняв, як під час молитви, повзає коло мого батька й матері і благає їх, бо вже був певний, що смерть чекає його на гілляці. Батько вийняв королівський декрет, розгорнув і тиче його Кайдашеві під саімий ніс, питаючи:

— Ти знаєш це?

— Ти знаєш це? — повторили козаки. — Короля не поважаєш, декрет його не шануєш, сучий сину, і — лясь, лясь! — посипались удари нагайок на спину гайдука, аж він у клубок скрутився.

Однак мати не дала довго бити його, хоч і так добре попало йому