Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

— І я, — додає Опанас. — Я теж твій боржник. Сто цекінів винен я тобі, хлопчику!

— Ви мені винні тільки один цекін, Паньку! — заперечую я йому на те, навмисне називаючи його так, як він казав нам називати себе, коли в Туреччині найнявся до пана Арменака за фурмана, — але цекіна, певно, не видобудете із того мішечка, який ви викопали, бо де ж ви продасте оте?

— А ти знаєш, що в ньому є?

— Око пророка, — відповідаю, — брильянт, коштовний камінь, який так назвали.

— А звідки ти про це знаєш?

— Знаю, бо тут була погоня за цим каменем і за людьми, що його пограбували, — говорю, повторюючи те, що мені золотар Лоренц свого часу розказував. — Знаю й те, що краще не нести цього у Львів на торг, бо голів своїх позбудетесь.

— Не бійся, Ганусю, тепер за нас, — каже Опанас, — ми вже маємо купця, доброго купця, а сто цекінів вважай, що воїни вже у тебе в кишені. Приїхав до Львова посланець із Стамбула Еффакір Махмет, він зразу купить.

— Але ж у Львові є уряд і війт, є і кат, і легко тут скінчити тим, від чого ми сьогодні почали шукати. Я ледве не зазнав того на власній шкурі, а все через оте прокляте Око пророка, бодай воно осліпло!

Козаки почали сміятися з моїх слів, а старий Галушка сказав:

— Недурний ти хлопчина, зовсім недурний; навпаки, розумний, кмітливий, і ти вже показав це, але і я не такий дурний, щоб приїжджати сюди в пустими руками. Я з паном гетьманом Ходкевичем був, як вояка з воякою, і з покійним паном гетьманом Жовкевським, як вояка з воякою, і з паном Станіславом Конецпольським так само. Разом ми воювали; добре знають Галушку ваші пани, і королевич Владислав, хороший пан, козацький приятель, знає про мене. Маю я такі листи з собою, що коли б про них відали ваш пан бургомістр і ваш пан львівський війт, то, певно, шапки передо мною познімали б! Ти завтра побачиш; торгуватися будемо у ратуші або в замку, сам пан староста Мстішех під час торгу буде, бо його дружина — княгиня Головчиніська, по Григорію, Коширіськаму князю, вдова по Сангушкові,— добре знає Галушку, дуже давно його знає!

Того ж дня ішов я з батьком до пана Геліас а ще раз подякувати за його доброту до мене. В дій доброті був :і власний мій рятунок, і свобода батька, бо коли б він не відправив мене з паном Арменаком, хто знає, що ждало б мене у Львові. Я мусив розповісти панові Геліасу все, що пережив у дорозі і як пощастило мені визволити батька з турецької неволі, а потім розказав йому всю історію про Семена і його таємницю, яку він мені довірив і яка мене в очах пана Геліаса робила немов злочинцем і спільником розбою та злодійства, а я змушений був мовчати і все це носити в собі.

Пан Геліас дуже дивувався з усього. Тепер йому було ясно все, що раніше здавалося в мені скритним і недобрим, і він радів, що потурав доброті свого серця і все-таки мене не залишив, «бо, — каже, — близький ти був до ратушевого ув’язнення, а звідки знати, чи ти не кат; я тебе в дуже негідних речах запідозрював і сам не був певний, чи добре чиню, що не віддаю тебе в ратушу».

Завів мене Геліас до самого пана Ярослава, а той покликав пані Ярославову, і знову я мусив усе розповідати. Вони теж дуже дивувалися з моїх вчинків і хвалили мене, як доброго сина і вірну людину, що скоріше загине, а віри не зламає. Це була для мене щедра нагорода за все, що я вистраждав; вона навіть перевершувала мою заслугу.

Від Геліаса і від самого пана Ярослава я також довідався, що провіщання Галушки легко може здійснитися, бо справді до Львова приїхав посланець турецького султана, тобто чауш, Еффакір Махмет, а приїхав він з такої причини. У Стамбулі, султанській столиці, помер один дуже знатний і відомий купець Ресул ага Челебі, і весь його маєток пішов у цісарський скарб. Цей купець проводив велику торгівлю у Львові з вірменами і греками, які залишилися винні йому величезні гроші. Турецький султан вислав цього чауша з листами до нашого короля, щоб його величність наказав львівським міщанам виплатити свої борги чаушеві. Його величність король жив тоді у мирі з турецьким цісарем і тому виконав його волю, навіть дав на допомогу чаушеві свого придворного, пана Яна Курського, який приїхав з чаушем до Львова і допомагав йому відбирати борги.

— Багато тисяч вивезе цей турок із Львова, — говорив Геліас, — бо в місті немає, мабуть, купця, котрий не був би винен Ресулові за перли, коралі, килими, коріння, малмазію. Пан Шпитко також винен йому і завтра платитиме, хоч у нього невелика сума, але інші мають борг на тисячі талярів; тільки пан Григор Дерлукасевич повинен заплатити йому сто двадцять тисяч аспрів. Отже, коли чауш Еффакір захоче викупити оте Око пророка, а він, певно, захоче, бо, чув я, воно в якогось їх «святого місця» походить, то грошей йому на те не бракуватиме, і козаки зможуть добре потягнути з нього.

Мій батько, який досі думав, що коли він має в кишені королівське утвердження, то вже й солтиство належить йому, натішившися вдосталь, почав тепер знову турбуватися, чи захоче Кайдаш поступитися перед самим голим Декретом і що маємо робити, щоб королівське слово втілити в життя. І ось батько поклонився панові Геліасу і розповівши йому всю справу, покірливо просив поради.

— Я на цьому не розуміюсь, — каже Геліас, — і нічого доброго вам не пораджу, але дам записку до пана Каспера Пшездецького. Це — фаховий юрист з польського і німецького права. До нього йдіть. Він нічого з вас не візьме, а з прихильності до мене зробить для вас,