Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін
7. ТАНЕЦЬ ЧОРНОГО ПАЦЮКА
Коли Омелько з молодицею повернулись, нічого в хаті не змінилось.
Тільки було зовсім поночі, бо посвіт вигорів, а в глинянім каганці ледь-ледь блимав вогник.
Омелько тихо попрохав, щоб Настя забрала ті лахи, що вона принесла перше, а замість них принесла повне жіноче вбрання. Будь-яке, хай і помизкане, і подерте. Та щоб добре все згорнула.
Молодиця, тепер вже не плещучи язиком, принесла новий одяг, а попередній забрала. Омелько спочатку переглянув перекидні торби гайдука.
— Матері його ковінька! Тільки час згаяв, ходив по ті торби! Нема в нього пут!
На злосливі слова козака молодиця, прикриваючись полотном намітки, хтиво і лукаво посміхнулась.
Омелько весь бабський одяг, застуючи його від печі, ще сильніше скрутив і запхав у нерекидні торби Василя.
Покликав молодицю, що саме вимішувала під комином у горщику запашну паруючу щербу. Вона зразу кинулась до нього. І він їй дав важку срібну монету — цілий йоахим-сталяр!
— Та що, козаче?! Воно хоч і не подерте, так йому ціна… Та яка там ціна? — Шепотіла Настя, наче відштовхуючи його руку, а сама просто вчепилась в його пальці.
— Візьми! Срібло завжди згодиться! Хоча б від панських п'явок відкупитись! — Говорив Омелько голосно, наче вони одні в хаті були.
— Тсссс! Тихше, прошу тебе! — Шепотіла благально Настя.
— Дурне! Після такої веремії всі сплять, як святі. Бери! У мене зразу після Різдва буде цілий казан отаких талярів!!!
— Тсссс! Ще почують! — Молила пошепки Настя.
— Та не мертвися!!! Я тобі кажу: цілий казан срібла! Старий Пацюк закопав у гаю мідний казан, повний срібла! І тільки мені передав прикмети! Треба зараз поспішати, бо як вирубають ляхи наші гаї, то й прикмети не буде! Оце відсвяткую Різдво та й поїду копати. Тільки земля зараз мерзла. Без мотики не впораюсь… Чи є у тебе замашна мотика?… От і добре! Та дай ще лопату добре обковану!
Настя несхвально просто розпачливо хитала головою, що він отак на всю хату виказує страшну таємницю. І щоб швидше скінчити таку небезпечну розмову, вихопила з Омелькових пальців ваговиту монету. Підлила оліїв ліхтар і поспішила по мотику і лопату до возовні. Без жодного страху…
Ще тільки почало сіріти, а все було готове до подорожі…
І вертута була вже гаряча. І кобку було прищібнуто на гапликах до гайдукової опанчі.
Крім чобіт, Омелько ще й шкіряну безрукавку здер із гайдука.
Поки малий снідав жирнючою щербою та мив ноги перед довгою дорогою, Омелько нагодував і напоїв обох коней. Сам покріпився запашною щербою і гарячими свіжими горохляниками. Встигла таки натерти і спекти Настя. І запив кухлем грушевого узвару.
Одурілого від похмілля і побиття Василя козак запхав у свою кирею. Ще й натягнув йому на голову відлогу. Молодиці загадав якісь постоли йому начепити на ноги, щоб не відмерзли.
Молодиця взула Василя і спитала козака настрашено:
— Козаче, що ти з ним зробиш? Ти ж казав, щоб він сидів у нас і не рипався нікуди до своїх друзяк… А тепер?
— Пригода звичай міняє! Я його не чіпатиму. Він тільки найкоротшу дорогу покаже!
— Та він же похмільний! Йому тільки б похмелитись. Яку там дорогу він тобі покаже?!
— Ще як покаже! Тільки ти мені дай у дорогу оту баклагу оковитої!
Коли вони втрьох: Омелько, малий і гайдук виходили з хати, ніхто й найменшого знаку не подав. Ніби всі міцно-міцно спали. І сама Настя за ними з хати теж не вийшла. Мовчки стояла біля печі.
Щоб гайдук не викинув з похмілля якогось коника, Омелько прип'яв тарантоватого коня до конов'язі, а до лівої ноги гайдука прив'язав міцну линву (ту линву він же й витяг з гайдукової торби).
Ледь-ледь спромігся Василь видряпатись на коня. Омелько повантажив на Лиска свій згорток, Василеві перекидні торби, приторочив до сідла мотику й лопату і висадив малого в сідло. А сам примусив Василя завести руки за спину і міцно їх зав'язав. Василь стогнав і молив, щоб йому дали хоч ковток горілки!
На ці прохання Омелько витяг з-за пазухи баклагу. Побовтав коло гайдукового вуха. За тим витяг чопа і підставив під носа. І вирік твердо і беззаперечно:
— Приведеш найкоротшою дорогою до Гната — тоді пий!
Омелько спочатку скочив на тарантуватого коня позаду Василя. І отако вони виїхали з хутора.
Хоч Омелько був у чужім одязі та інших чоботях, пси не гавкотіли на нього, а визирали боязко з-за возовні і тільки приглушено гарчали.
Коли вони від'їхали від хутора за горби, Омелько скочив на землю.
Розібрав свій пакунок. Вдяг лижі і запалив гнота в аркебузі. Щоб Василь, погнавши свого коня, не спробував утекти, Омелько пов'язав його скручені руки довгою линвою, а другий кінець добре приторочив до кульбаки на Лискові.
Тікати Василь і не думав. А от мороки з ним було багато. Спочатку йому треба було спорожнити сечовий міхур. Довелось на шию робити петлю, розв'язувати руки і допомагати злізти з коня.
Коли Василь облегшився, то спробував вхопити снігу і вгамувати спрагу.
Та козак був невблаганний — вибив сніжок із його пальців. І хитрим вузлом стягнув зап'ястя рук.
Василь скиглив, що в нього болить голова, що він замерзає в цій сатанинській киреї, що йому нема чим дихати під цією чортовою відлогою, що йому вогнем пече серце. Просив, благав хоч
