Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін

Та їх радість була марною…

Коли мандрівець добіг до них, і вони схопили його за руку, щоб потягти під порятунок непролазних кущів, з'явились воїни з блискучими метальними ножами.

Ці воїни заволали з такою силою і гучністю, що чаклуни впали навколішки.

Мандрівець згарячу, а водночас і з відчаю, націлився арбалетом в командира цих метальників ножів.

Головний із вояків опустив руку з ножем і показав, що чужинець повинен піти з ними.

Мандрівець на мигах показав, що він піде, якщо старці-чаклуни підуть з ним. Вони закивали на згоду і всі рушили до висихаючої стариці.

Стрункі, жилаві метальники ножів оточили мандрівця і дідуганів з усіх боків. Розглядали його з усіх боків, мацали зброю, шарпали за одяг. І щось говорили, говорили, наче якісь дрозди щебетали і метеляли при цьому всі головами з безліччю тонких, намащених жиром косиць.

Коли вони прийшли до стариці, то побачили, що один із щитоносців намагається пробити списом черепаху.

Тут сивий чаклун кинувся і щось присвистуючи та клацаючи язиком, почав доводити воїну.

Воїн нехотя облишив черепаху, і вона посунулась нагору до коріння підмитих повенями дерев.

Мандрівця ні лучники, ні щитоносці не оглядали так нахабно, як метальника ножів. Не простягали рук до його одягу і зброї, до його світлої, хоч і засмаглої, шкіри.

З-за щільного кола воїнів, що оточили його і двох чаклунів, він не бачив небезпечної для себе дії.

А там до останнього клаптя рідкої грязюки нахилився чорний ватажок. Ні, скоріше, він був не чорний, а коричневий. Та з такими товстенними варгами, що й найчорнішого негра рідко бувають. А борідку мав ріденьку — на відміну від цілої копиці дрібних тугих косиць. Ватажок уважно роздивлявся засохлих жабок, сліди сандалій мандрівця, дірочки від самородків у висохлій, розтрісканій на здоровенну луску, грязюці.

Ватажок підняв кілька самородків і сховав у торбинку, зроблену з цілої шкірки мавпочки. Навіть мордочку лишили і зіниці вставили — блискучі жовті намистини.

І зразу ватажок підійшов до гурту. Він і рота не розкрив, і наче всі до нього спиною стояли, а тільки він безшумно наблизився, всі розступилися.

Мандрівець, закинувши за плече арбалет, показав руками перед собою: «Що тобі?!» А негр показав, що мандрівець разом з воїнами має поспішати на південь. Далі він показав, здіймаючи руки до грудей і все вгору та вгору. І це було можна витлумачити, що треба поспішати до когось великого, чи чогось великого і зверхнього.

Мандрівець на згоду закивав головою, а тоді показав на землю, де він стояв, і руками показав, що він повинен повернутись з-за тих пагорбів назад на це саме місце. Ватажок закивав на згоду і показав рукою, як мандрівця беруть десь там за обрієм і переносять назад, саме сюди.

Ватажок затис лівою рукою праву долоню мандрівця і пронизливо і тонко, тонко заверещав.

І всі воїни заверещали жіночими голосами, хоч так між собою нормально розмовляли. Побігли з місця, що є сили.

Старі чаклуни, о диво, бігли разом з усіма загоном може з милі дві.

Потім вони почали відставати. Ватажок зразу це примітив і громовим голосом щось наказав. Двоє здоровенних щитоносців віддали свою зброю і посадовили собі на карки старих, висохлих дідуганів!

Мандрівець не збирався поступатись перед цим чорним ватажком. Але той, певно, відчув, що дихання в мандрівця стає напруженішим.

Він заволав ще раз!

До мандрівця підбігло аж чотири щитоносці. На бігу стали подвоє попереду і позаду, поклали собі на кожне плече по спису, на ті списи ще навхрест два списи, як Андріївський хрест. Згори щит.

Здоровенні, найпотужніші воїни щитоносці з'явились обабіч мандрівця.

Схопили його за плечі і за ноги і висадили на щит!

Все робилось не те, що не спинившись, а й не стишуючи бігу.

Вони бігли мовчки, тільки хекання й тупіт сотень ніг.

Певно, що ці могутні воїни могли бігти і безшумно. Але зараз вони чи не навмисне били щосили п'ятами в землю.

Тупотіння розносилось по горбах, вкритих купами дрібнолистих колючих чагарів, акаціями з пласкими кронами, поодинокими пальмами дум.

Чорні воїни бігли тим широким шляхом, яким тварини мандрували за дощем і поживами.

Червоний пил курився під ногами чорних бігунів і все вище й вище здіймався, довго не опадаючи на землю.

Потім воїни звернули ліворуч у прохід між колючими безлистими чагарями. Піднялися на високий пагорб і спустились у зелену річкову долину.

Вперед вискочили щитоносці і зі списам зайшли у воду. Штрикали у воду важкими зазубреними клюгами. Другі списоносці на крик командира зайшли двома ланцюжками у річку. А між ними пройшли всі інші воїни. Так воїни забезпечувались від крокодилів.

Після переправи бігли понад рікою у затінку велетенських зелених дерев. Довго бігли.

Пилу вже не було.

Тому й запах сотень спітнілих, просто мокрих від поту, тіл наповнював прохід між кущами. І геть перебивав тонкі пахощі трав і якихось яскравих зелених кущів.

Далі був гай із товстенних височенних дерев. І зразу за деревами пішли лани височенного проса. Достигаючі важкі волоті втратили свій зелений колір і половіли, а де вже й золотились.

Просо стояло щільною, непролазною стіною. Дорога між посівами проса здавалась глибокою канавою.

Достигаючі велетенські волоті, складені із безлічі дрібнесеньких зернят втратили свій світло-зелений колір.

Цією зеленою канавою вони просувались може з милю. І хоч мандрівця несли на щиті над собою два чорних воїни, він нічого не бачив з-за щедрих, тугих і довгих (як у комишу) волотей-качалочок.

Ватажок знов заверещав.

Воїни спинились, з розгону ледь не впустивши живу ношу.

Ватажок проверещав щось метальникам ножів. Вони рвонулись уперед із швидкістю гончаків.

Мандрівець,