Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін

Пантера причаїлась серед товстих гілок найбільшого дерева. Лежала мертвою полінякою. І злегка подригувала кінчиком свого яскравого плямистого хвоста.

Одні буйволи ще пили, як інші з цієї череди вже позалазили до води і викачувались в рідкій грязюці біля самого урізу води.

Та другим ні надудлитись, ні вивалятись у багні не пощастило.

Бо почулись за деревами наче звуки далекої сурми. Потім ближче.

Леопард враз ожив і швидко почав, рачкуючи, спускатись з дерева.

Швидко, але обережно, злазив задом на землю.

А коли був у якійсь сажені від землі — відштовхнувся у неймовірнім стрибку. І просто нерелетів через верх куща і в одну мить щез.

Навіть жодна гілочка не здригнулась і курява не закурилась…

А з-за дерев тим часом з легкого марева червоного, у палючих променях високогопревисокого сонця, майже торкаючись сірими спинами верховіття дерев, почали випливати слони.

Вони ворушили здоровенними вухами, як крилами гігантського, неймовірного метелика. То розкривали «крила» вуха, то складали, притискаючи їх до своїх дивовижних голів, наче виліплених із порепаної сірої землі. Слони просувались таким швидким кроком, що це був справжній біг, а не звичайна хода. І ніякого звуку! Примари і все!

Ставили ноги стовпи з легким перекатом, що не було ніякого шуму, тупотіння! І, взагалі, якби деякі слони не подавали голосу — пронизливого і хрипкого, як у побитої полкової сурми перед боєм, то можна було б подумати, що це справді «мара», «адамові вівці». Що все це створилось не з плоті і крові, а з тонкого їдучого пилу і палючого африканського сонця.

Отут в подорожнього і справді дух забило від захоплення. Такі гори — а легкі і швидкі!

Ось тепер, вперше з того часу, як опинився на камені, він з острахом відчув, що він вже не в повній безпеці. А якщо отако стане дибки один із цих сірих велетнів, то може й прихопити його хоботом за ногу!

Та все одно, захоплення від велетенських тварин, цікавість — а що ж буде далі? — все одно були сильніші від страх.

А далі було ось що.

На трубні, хрипкі і вискливі крики слонів вся буйволяча череда сполошилась.

Відвернулась від води і виставила назустріч слонам могутніх биків із величезними, важенними, гострими рогами. Слони притишили свій стрімкий крок, згуртувались, притисши вуха до голів, а хоботи скрутивши, як линви, і сховавши їх під охорону дорогих білих бивнів.

Потім найбільший слон із найдовшими і найтовстішими іклами, пронизливо і хрипко засурмив, викинувши високо вгору свою гнучку «руку»! І згуртовані слони, як одна гігантська сіра скеля, посунули на буйволів. І буйволи з ревом, з кашлем, з хрипом почали рачкувати, рачкувати.

А тоді все змішалось. Почулись сухі тріскотливі удари один об одного важенних рогів, мукання телят, голосний тупіт сотень і сотень гострих ратиць.

Буйволи зрушились з місця, вже без усякого порядку, де телята, де матки, де бики! Поперли через плесо стариці на той бік.

Враз вода стала темною, мов смола. Вона зривалась хвилями, шурувала піною, злітала вгору рудими бризками і на ній спалахували діамантовочисті промені веселки.

Вся череда перла на той берег, де було довжелезне урвище з незліченними норами смарагдових гострокрилих щурок.

Піднялися хмари густої червоної куряви. І що там, в тім тумані, робилось — було зовсім не видно.

Коли ж слони спустились до води, то вона тільки злегка хлюпала об багнистий берег. А на самому урізі води, перегорнута догори пласким черевом, безпорадно метеляла лапами, хвостом і головою велика черепаха.

Біля води слони роз'єднались, і кожен став на своє місце водопою.

Отут мандрівець і побачив те, чого він не міг побачити, коли слони стали щільним гуртом.

Біля черепахи спинилась найбільша слониха і хоботом забирала воду із стариці. Між передніх ніг у неї камешилось маленьке слоненятко. З величезними вухами і тонким коротким хоботом.

Здоровенна слониха пила воду, час від часу перериваючись, щоб помити з хобота маленьке слоненя.

Черепаха ж спинилась якраз біля задньої ноги велетенської тварини.

Черепаха чіпляла слонячу ногу лапами, намагаючись об щось спертись, щоб перевернутись. Тоді слониха піднімала злегка ногу і відштовхувала черепаху.

За якийсь час черепаха знов підкочувалась до слонячої ноги і починала шкрябатись об неї лапами. Тоді слониха знов, продовжуючи обливати слоненя, відштовхувала черепаху, яка, певно, лоскотала своїми лапами її ногу.

Напившись, слони почали набирати в хоботи воду і з великою насолодою обливатись.

А потім слони враз завмерли. Всі до одного, отак стоячи у воді чи над водою.

Мандрівець не міг зрозуміти, що відбувається.

Але якось прийшов до тями — слони стоячи спали.

Слони спали, а на них поприлітали ті ж жовтогруді птахи, що тільки-но обсідали буйволів.

Самих же буйволів на тому боці не було видно.

Чи вони стояли десь за щільною стіною безлистих світлокорих чагарів, чи вже були і мчали саваною кудись на південь, мандрівець не міг сказати.

Лише під самим урвищем із щуровими норами один здоровенний буйвіл намагався підвестися з землі. Та щось в нього не виходило — задні ноги його не слухались.

Він пробував звести рогату морду, могутню шию, випростовував передні ноги. Упирався ратицями і піднімав передні ноги. Впирався ратицями і піднімав перед тулуба. Та задня частина була нерухома. Вона тягла його вниз. І він знов падав у порох.

Сильно вдаряючись рогатою мордою і важкою шиєю об схил. Щоразу над ним вибухала хмарка червоної куряви.

Сонце стало рівно в центрі небесної бані. Тінь самого мандрівця сховалась межи його ніг у товстих козиних сандаліях.

З-за кам'яної стіни скелі,