Острів Тамбукту - Марко Марчевський

Надвечір ми зійшли на берег. Хтось довідався, що Арикі з вождем перебувають на великому човні, і тепер усі жителі селища прийшли до малої затоки. Кожен прагнув якомога швидше почути, що є в цьому дивному човні, але Боамбо відмовчувався, а Арикі не тільки говорити, а й стояти на ногах не міг. Схопивши жерця п під руки, капітан з плантатором потягли його до селища, оточені юрбою тубільців.

Долю Сміта було остаточно вирішено: Арикі і тана Боамбо дозволили йому жити в моїй хатині. Про Стерна, звичайно, ніхто й не згадував. Капітан мав такі самі права, як і я. Невирішеним лишалося тільки питання, що робити з майном плантатора.

Чого тільки не було на яхті плантатора! Десять гвинтівок і три мисливські рушниці, ящики патронів, консерви, мішки борошна та рису, цілі скрині макаронів і цукру, ящики іспанських і французьких вин, коньяків, рому, вермуту та інших напоїв, про які я ніколи й не чув; два великі гардероби верхнього одягу та білизни, ковдри, простирала, меблі, велика бібліотека, столові та чайні сервізи, теслярський та ковальський інструмент: молотки, долота, свердла, стамески, терпуги, пилки великі й малі та багато іншого… Капітан запропонував роздати більшу частину інструменту, а для себе залишити меблі, кухонний та столовий посуд, ковдри, простирала, одяг і, звичайно, зброю. Але Сміт не збирався ні з ким ділити своє майно і заявив, що тільки він має право розпоряджатися ним.

— Все моє, сер! — кілька разів повторив плантатор.

— Наше, сер! — поправив його капітан.

— Нічого подібного, Стерн! — схопився Сміт і втупився в капітана побляклими очима. — Моїм було, моїм і залишиться. А що дати племені — це вас не обходить. Ну, й вам перепаде дещо, аякже…

— Ні, сер! — скипів капітан і стукнув кулаком по столу. — Ми не жебраки. Ми всі рівні і все поділимо по-братньому.

Сміт витер спітнілу шию.

— Як це «рівні», Стерн? Не забувайте, що я хазяїн, а ви служите в мене…

— Служили колись! — перебив його капітан. — А тепер ми рівні. Зараз ви такий мій хазяїн, як і я ваш. Зрозуміло?

Мені набридло слухати їхні суперечки.

— Марно сперечаєтесь, — сказав я. — Все, що знаходиться на яхті, не належить ні містерові Сміту, ні будь-кому з нас. Все належить племені.

— Мені зараз не до жартів, сер! — І Сміт зміряв мене ворожим поглядом з ніг до голови.

— Я й не збираюся жартувати, сер. Приватна власність на острові не поширена. У кожного з тубільців є спис, лук, стріли, дві чи три рогожі, стільки ж онамів і глечиків. А все інше: земля, ліси, дичина в лісах, риба в океані — все належить громаді.

Сміт дивився на мене такими очима, наче я повідомив, що на острові шаленіє чума. Як це може бути?! Значить, він не матиме права навіть ходити на полювання? А коли полювання — його найулюбленіший вид спорту?!

Я пояснив плантаторові, що полювання на острові не є спортом, а засобом існування. Звичайно, кожен має право вбити дику курку чи іншу птицю, кожен має право ловити рибу в океані, але в полюванні на кро-кро та вепрів бере участь все селище, а іноді і все плем'я, та й то в суворо визначені строки.

— А куди вони дівають забитих тварин? — запитав Сміт.

— Влаштовують свято і з'їдають їх. Тубільці не роблять запасів риби та м'яса, бо воно псується. Вони ще не навчилися добувати солі і користуються лише морською водою.

– І невже у вождя та жерця немає власних плантацій? — поцікавився Сміт.

— Немає. Я ж вам кажу, що земля у них належить громаді.

— Так це ж… комунізм, сер! — перелякався плантатор.

— Ні, не комунізм, не хвилюйтеся. Всього-на-всього залишки первісної комуни.

— Це все одно! — вигукнув Сміт. І за хвилину додав: — Скажіть мені відверто: люди тут ледачі?

— Я б цього не сказав. Жінки і навіть діти щодня працюють на городах, а чоловіки допомагають їм, ловлять рибу і полюють.

— Ну, а якщо комусь не захочеться, скажімо, полоти? Якщо людина вважає за краще полежати в холодочку? Погодьтесь, що полоти в таку спеку — заняття не дуже приємне.

Я розтлумачив плантаторові, що якби комусь спало на думку вилежуватись, то плем'я позбавило б його права копати стиглі таро та ямс і їсти громадську рибу та дичину.

— А хіба я сам собі не можу наловити в океані риби? — закидав мене питаннями Сміт.

— Чому ні? Ви навіть змушені будете це робити, бо голод не тітка. А коли так, то чому б вам не ловити рибу разом з усіма? Це набагато приємніше, запевняю вас. Я кілька разів їздив з тубільцями і не вловив жодної рибинки. Проте при розподілі вони давали мені рівну частку. Пам'ятаєте, я приносив?

— Пам'ятаю, — кивнув головою Сміт.

— Ось вивчите їхню мову, тоді самі попроситесь, щоб прийняли вас до гурту. Хіба краще нидіти весь час одному?

— Не в цьому справа, сер. Справа в принципі. Колективна власність приборкує ініціатиу і породжує ледарів. Людина вирвалася з первісного стану тільки тоді, коли виникла приватна власність. Не будь її, людина б і досі користувалася луком та стрілою. Приватна власність породжує ініціативу, а ініціатива збільшує приватну власність. З незапам'ятних часів ці дві категорії йдуть пліч-о-пліч і рухають прогрес. Так-то, сер…

Стерн, хоч і не втручався в наші сперечання, проте чекав, що ж