Острів Тамбукту - Марко Марчевський
— Стрибай! Головою вниз!
Викупавшись, ми нарвали бананів і посідали в холодку на березі малої затоки.
Вночі йшов дощ — тропічна злива з вітром, але вранці, коли зійшло сонце, небо знову було чисте, ніби умите. В теплому повітрі над островом ще стояв легенький серпанок туману, але й він почав уже танути. Вітер зовсім ущух. Починався один з тих помірно жарких, але дуже вологих днів, що завжди наставали після великої зливи.
Ми їли свіжі, щойно з дерева, банани, і Зінга розпитувала мене про ту країну, де я народився й виріс. І все, що я розповідав, здавалось їй дивною казкою про далекий фантастичний світ, якого вона не могла собі навіть уявити. Зате мені він був дуже добре знайомий: цей світ міцно тримався в моїй пам'яті, в крові, в кожній клітині тіла і не давав мені спокою.
Мати, мудра, тиха й роботяща селянка, часто називала мене неспокійною душею, бо я ніколи не зупинявся на досягнутому і завжди сам собі вигадував труднощі, які нерідко потьмарювали радість перемоги. Ось хоча б і тепер: замість того щоб милуватися чарівною природою і жити спокійно серед цих нехитрих і лагідних людей, я думав про Сміта. Плантатор сидів у яхті, мов у тюрмі. Але про те, щоб він зійшов на берег, Арикі й слухати не хотів. Я прагнув допомогти Сміту, але не знав як. Його доля була повністю в руках головного жерця, а той від однієї згадки про третього пакегі шаленів і плювався.
Думав я і про Канеамею. Дочка жерця мала чуйне серце. Щоб врятувати мене від підступів свого батька, вона заявила йому, що збирається стати моєю сахе. Дівчина боялася за моє життя, оберігала мій спокій. Їй невластива була батькова злобність і заздрість. А що якби попросити Канеамею якось допомогти Сміту? Звичайно, не треба обіцяти батькові вийти заміж за плантатора. Сміт був похилого віку. Може, вона вблагає старого не переслідувати плантатора? Для цього необхідно познайомити її з англійцем. Але як? Сміт нізащо не наважиться зустрітися будь з ким з тубільців на березі, та й Канеамея навряд чи погодиться на таємне побачення з незнайомим пакегі. А поїхати на великий човен, до якого тубільні не підпливали й близько, вона, мабуть, побоїться. Яхта вважалася чимось небезпечним, і рибалки, їдучи в відкритий океан ловити рибу, обходили її десятою дорогою. Ні, Канеамея нізащо не погодиться. Тим більше, потай від усіх…
Тоді мені спало на думку інше: запросити на яхту спочатку Зінгу, а потім уже обох дівчат.
Сонце наближалося до зеніту. Зінга підвелась і зібралась іти додому: мати кудись пішла й доручила їй зварити сьогодні обід. Тоді я попросив, щоб перед заходом сонця вона знову прийшла сюди. Мовляв, поїдемо на човні до великої затоки.
— Зустрічати схід місяця, — додав я. — Хочеш?
Вона погодилася.
Сонце схилялося над океаном. Легенький вітерець тихо шарудів у густому верховітті. Спека потроху спадала. Паш човен плавно погойдувався на хвилях, що гуляли по всьому неосяжному простору Великої води. Зінга впевнено, мов досвідчений рибалка, веслувала. Високі пагорби палали в рожевому промінні призахідного сонця, а над долинами нависли довгі тіні гірських вершин. Водоспади яскріли проти сонця, мов ріки розплавленого золота, а на джунглі вже насувалась чорнильно-фіолетова півтемрява ночі. Човен повільно наближався до скель, що височіли над водою, ніби витесані людською рукою колони. Ось і ті дві скелі, між якими застряла наша яхта.
— Глянь! Глянь! — смикнула мене Зінга за рукав. Вона побачила яхту.
— Їдьмо туди, — сказав я,
— Ні, ні! Не хочу!
— Чому?
— Боюсь…
— Не бійся, — заспокоював я дівчину. — Нічого страшного там немає. Я ж з тобою…
Човен тихо торкнувся борту яхти. Я став ногою на трап і подав дівчині руку. Вона нерішуче піднялась на палубу. Потім гвинтовий трап довів нас до їдальні, розташованої на нижній палубі. Міцно вчепившись за мою руку. Зінга несміливо, але покірливо йшла за мною.
Мої англійці сиділи з каюті плантатора. Грім з ясного неба не вразив би їх так, як наша поява.
— Це Зінга, дочка вождя Боамбо, — відрекомендував я, входячи з дівчиною до каюти.
Сміт підвівся з кушетки.
— Дочка вождя? — здивовано пробелькотів він. — Цебто принцеса острова?
— Нехай буде й принцеса, якщо вам так більше подобається…
— Чому б і ні? — сказав плантатор, вклоняючись дівчині. — Вождь кожного племені — це маленький король. Ваш візит для мене дуже висока честь, міс…
Він простяг дівчині руку, готовий прикластися губами до її руки, але Зінга відвернулась од нього, зніяковіло глянувши на мене, немов питала: «І чого цей пакегі так кумедно вихиляється?»
— Це та сама, що була на нашій страті? — запитав мене капітан.
— Та сама, — відповів я і запросив дівчину сісти в м'яке крісло-гойдалку.
Зінга обережно сіла. Все навколо було для неї дивним і небаченим. Вона несміливо поверталася на всі боки, і кожна річ викликала в ній дитяче захоплення. Побачивши себе в великому дзеркалі, вона відсахнулась од несподіванки. Потім підійшла до полірованого скла, оглянула свою струнку постать, смугляве обличчя, білі зуби, чорне волосся, а коли зустрілася з власним поглядом, примружила від задоволення очі. Зінга вперше бачила себе на весь зріст.
Сміт помітив, що дівчині найбільше сподобалося дзеркало, і він попросив перекласти, що хоче їй подарувати його.
— Міс Зінга, — урочисто промовив плантатор, — я англієць. Нещасний випадок закинув мене на острів вашого височайшого батька. Я сподіваюся, що він не відмовить у гостинності людині, яка зазнала корабельної аварії…
— Що він каже? — запитала Зінга. Я коротко пояснив благання Сміта.
— Батькову думку ти сам знаєш, але ж Арикі не