Острів Тамбукту - Марко Марчевський

Але пляшку все-таки приніс, не дуже ввічливо ткнувши її в руки жерцеві.

Арикі знову насмоктався, почав співати й танцювати, притупуючи на місці, з розчепіреними руками, то нахиляючи голову вниз, то задираючи її до стелі. Нарешті він звалився на рогожу бездиханним трупом.

Боамбо безнадійно махнув на нього рукою і вийшов. Вождь не міг терпіти жерця і відверто зневажав його.

Сміт присів навпочіпки перевіряти, чи добре позамикані скрині, а капітан, лежачи на нарах, знущався з нього. Стерн вважав, що плантатор марно старається. Як не замикай, однаково, мовляв, тубільці все рознесуть. Але й плантатор не залишався в боргу. На кожне зауваження Стерна він відповідав не менш в'їдливо, доки між ними не спалахнула нова сварка.

— Власник! — бурчав капітан. — Яким був, таким і залишишся до самої могили.

— А що ж, і власник! — сичав плантатор. — Я й не приховую цього. Але чому ви хочете пограбувати мене? Чому хочете ділити моє майно, адже ви не підтримуєте власності? Ні, ніколи цього не буде! Я краще спалю все дощенту, аби тільки вам нічого не дісталося!

— Дістанеться! — підвищив голос капітан. — Якщо ви не дасте мені добровільно, я візьму сам те, що мені заманеться… І зроблю це, перш ніж дикуни рознесуть усе. Негайно!

Він підвівся з нар і попрямував до Сміта.

— Ану спробуйте! — хижо блимнув на нього плантатор, ставши у войовничу позу біля ящиків. — Спробуйте, сер!

Сміта в цю мить було важко впізнати, його тонкі губи скривились у болісну гримасу, від злості обличчя перекосилося, сталево-сірі очі дивилися холодно й грізно. Почуття власника, яким було нашпиговане все його єство, зараз виявило себе відверто й грубо. Хоч від плантатора можна було сподіватися і не такого, проте я був страшенно здивований: в таку хвилину, коли життя його висить на волоску й цілком залежить від доброї волі головного жерця, він люто захищає своє майно. На острові йому дозволено жити саме заради цього майна, а він хоче будь-що зберегти його для себе.

Ставши між ними, я схопив капітана під руку й відвів убік.

— Набридло мені слухати ваші теревені, — сказав я. — Це вже нікуди не годиться. Навіть дикуни почнуть з вас сміятися.

— Я не дозволю, щоб мене мої власні наймити пограбували! — гнівно закричав плантатор, вороже блимнувши на мене очима.

Я здригнувся, наче мене стьобнули батогом. Хто дав право цьому типові ще й досі вважати мене своїм наймитом? Це за те, що я врятував його! Це така вдячність? Не встиг ще обома ногами стати на березі, а вже висовує свої брудні пазури власника й хазяїна. Певно, забув, що Тамбукту — це не Кокосові острови. Тепер не я від нього, а він од мене залежить, і я не дозволю поводитися з собою, як з наймитом.

— Ви непоправний дурень і нестерпний нахаба! — гнівно вигукнув я. — Шкодую, що так щиро турбувався про ваше життя й спокій, ризикуючи нажити собі в особі головного жерця запеклого ворога. Але ще не пізно виправити помилку. Віднині я не вдарю палець об палець, щоб захистити вас, сер! Піклуйтеся самі про себе.

Сміт наче витверезився. Він дивився на мене широко розплющеними очима і, певно, хотів щось сказати, але я вибіг з хатини, грюкнувши дверима.

Я подався якоюсь стежкою навмання через ліс. Нерви шаленіли. У словах плантатора було щось образливе й бридке, що обурило мене до глибини душі. І все через оті кляті скрині та мішки, через м'які зручні стільці й пухові перини, через цукор і рис, через коньяк і вино…

Коли все це пірне в його ненажерливе черево і плантатор залишиться з порожніми руками, як ми з капітаном, він, певно, перестане лізти людям у вічі з своїми вигаданими перевагами і стане такий, як інші. Що ж, я можу навіть допомогти йому. Це не так важко зробити: досить зібрати тубільців і сказати їм, що в лібаті орованді є речі, які вони можуть розподілити між собою. За якусь годину від скринь та мішків Сміта залишиться тільки згадка. Але я не був певен, що це найкращий вихід із становища. Ні, там багато дечого треба залишити й собі. Насамперед — теслярський інструмент, якому тубільці без нас і ради не дадуть. За допомогою цього інструмента ми зможемо зробити багато корисного і для себе, і для всього племені. Побудуємо, наприклад, великі парусні човни, кращі хатини та навіть і невеликі будиночки з вікнами, верандами і з справжніми дверима. Треба зберегти й зброю, щоб ходити на полювання, хоч доки вистачить патронів. Таким чином у наших онамах частіше буде м'ясо.

Що ще можна зробити? Можна навчити тубільців краще обробляти землю залізними лопатами, яких було чимало у Смітових ящиках.

У Сміта також є запакована розібрана пилорама. Можна перекрити річку греблею і поставити звичайне водяне колесо, яке б рухало лісопильню. Тоді напиляти з тикового дерева товстих дощок і зробити баржу. А на баржі уже можна спробувати дістатися до найближчого порту. Що то за порт і як до нього їхати — цього ніхто з нас не міг сказати. Ми навіть не знали точно, де лежить острів Тамбукту, бо секстант і таблиці, за допомогою яких мореплавці визначають своє місцеперебування з точністю до кількох метрів, потонули під час катастрофи разом з рульовим. Не слід було беззастережно вірити і старому іспанському географові, який твердив, що острів Тамбукту розташований на 84° східної довготи і 7° південної широти, бо за часів Магеллана вимірювальні прилади були дуже недосконалі. Правда, коли нас настиг ураган, ми знаходились на 85° східної довготи і 6° південної широти, тобто за якусь сотню кілометрів на північний захід від Тамбукту. Але на ці цифри, якими б вони точними не здавалися, після такого урагану покладатись було ризиковано. Всім відомо, що урагани в Індійському океані інколи відносять кораблі за сотні кілометрів