Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

— Не треба так говорити, — м'яко спинив її Василь. — Умерти можна по-різному: йдеш вулицею, упаде з даху на голову цеглина — і готовий! Або попадеш під колеса автомобіля… Якщо вже судилося вмерти, то на посту!..

Не встигла Ліза відпочити після поїздки, як прийшло повідомлення від «батька», що відпустку їхню відкладено: Лізі треба негайно їхати через Італію в одну з балканських країн, як було домовлено. Відкладено і Василеву поїздку до Америки.

Ліза їздила по містах Італії — побувала в Пізі, Феррарі, Сієні, Флоренції. З неослабним душевним хвилюванням відвідувала уславлені музеї і картинні галереї, дивуючись людському генієві, що створив безсмертні шедеври мистецтва. Люди спорудили величні собори, збудували палаци з мармуру й граніту, заповнили їх картинами та скульптурами. Але людям мало всього цього, — замість того щоб самим творити прекрасне, вони захотіли привласнити багатства сусідів. По вулицях старовинних італійських міст марширують чорносорочечники, горлають пісні, повні ненависті до інших народів. З балкона римського палацу відгодований, мов кабан, дуче закликає молодь — нащадків римських легіонерів, як він їх називає, — бути готовою до завоювання чужих територій. У соборі святого Петра папа привселюдно благословляє Муссоліні й Гітлера на подвиги во славу церкви, хоч увесь світ знає, що фашисти в Німеччині переслідують католиків і воскрешають язичеський культ стародавніх германців.

В Італії світить сонце, блакить Неаполітанської затоки навіває спокій. Вечорами лунають пісні — не ті, що їх горлають фашистські шибайголови, а ті, яких завжди співали й співають тут рибалки, торговці на вулицях, гондольєри… І тоді Лізі гарно, спокійно, вона насолоджується своєю подорожжю. Живе в розкішних готелях, ні в чому собі не відмовляє, — Василь щедро наділив її грошима. «Постарайся добре відпочити, — сказав він їй на прощання. — Адже нам не часто випадає щастя побувати у такій чудовій країні в ролі безтурботного туриста». Проте щось весь час гнітить серце, а вночі мучить безсоння. Попереду в неї важке завдання. Хіба не може бути провалу? Звичайно, вона завжди насторожі, але не все залежить від неї — можуть бути всякі несподіванки. Досить згадати, що сталося на німецько-французькому кордоні…

Під вікнами готелю знову горлають чорносорочечники — кричать про своє бажання відновити велику Римську імперію, нащадками якої вважають себе… В жилах у них тече кров непереможних легіонерів! Жалюгідні маньяки, не розуміють, що де минулого вороття нема. Що збереглося від тдього минулого? Спогади й руїни…

До кінця студентських канікул лишалося трохи більше місяця. За цей короткий строк Лізі треба було багато встигнути в чужій країні, де вона не знала жодної живої душі, не мала жодної надійної адреси. Знала тільки на ймення професора Ніколаї, що провадив археологічні розкопки.

Останнім пунктом своєї мандрівки по Італії Ліза обрала Венецію. Зачарована цим казковим містом — «кам'яним лотосом», вона прожила там п'ять днів у готелі на Лідо, а потім купила квиток другого класу і сіла на невеликий пароплав, схожий на той, яким вони пливли з Василем у Марсель.

Було дуже жарко, з моря не повівало холодком. Пасажири, знемагаючи від нудьги і спеки, не знали, куди подітися. Тинялися по палубі, годинами куняли під тентами в шезлонгах.

На другий день плавання Ліза помітила двох дітей, що бігали по палубі — семирічного хлопчика й дівчинку років п'яти. Коли діти, стомившись, сіли біля неї, Ліза заговорила з ними. Ті дуже зраділи, що вона розмовляє їх рідною мовою.

— В Італії ніхто нас не розумів! Італійці такі невігласи, не знають німецької мови, — сказав хлопчик.

Підійшла молода жінка.

— Он ви де! Мої діти не набридли вам? — спитала вона всміхаючись.

— Ми щойно познайомилися, — відповіла Ліза. — Та й вони дуже милі!

Жінка, як і досі всміхаючись, подала їй маленьку руку.

— Гертруда Дітріх!..

Ліза назвала себе.

Вони розговорилися. Виявилося, що Гертруда — дружина директора німецького банку в тому самому місті, куди мала поїхати з Італії Ліза. Вони всією сім'єю відпочивали в Італії.

Підійшов високий на зріст чоловік з рудими вусами, в білому костюмі.

— Познайомтеся, мій чоловік, Йоганн Дітріх, — відрекомендувала його Гертруда, а син її сказав:

— Тату, знаєш, фрейлейн Маріанна розмовляє по-німецькому, як ми!

— Дуже приємно, — Дітріх вклонився. — Мабуть, фрейлейн німкеня?

— Не зовсім, — відповіла Ліза. — Батько мій словак, а мама — німкеня із Східної Пруссії. Хоч у мене й батькове прізвище, але я пам'ятаю його погано, він помер, коли мені було три роки, і ми з мамою лишилися самі.

— Наскільки я знаю, національність законом визначається по батькові! — сказав Дітріх.

— Ну яка ж я слов'янка! Жодного слова не знаю ні по-словацькому, ні по-чеському…

— Так, це, либонь, переконливо. Справді, німкеня не тільки народила вас, але й виховала. Отож можна вважати, що ви німкеня. Німкеня від змішаного шлюбу, — підкреслив усе-таки Дітріх. І спитав: — Ви теж відпочивали в Італії?

— Ні, я вчуся в Сорбонні. Мені треба зібрати матеріал для дипломної роботи… Зараз їду туди, куди й ви… Адже там, на околицях міста, провадяться археологічні розкопки чи то староримського городища, а чи то фортеці. Керує ними професор Ніколаї. От тільки не знаю, чи дозволить він мені побувати біля розкопок…

— Професор Ніколаї великий оригінал. Від нього можна всього сподіватися!

— Ви знайомі з професором?

— Трохи, — всміхнувся Дітріх. — Коли приїдемо, попросимо його допомогти вам. Гадаю, професор не відмовить. Як ти думаєш, Гертрудо?

— Про що питати? Звичайно, він не відмовить тобі, Йоганне! — поспішила відповісти дружина.

— Буду вам дуже вдячна, гер Дітріху!..

Ліза була сьогодні, як то кажуть, в ударі: легенда про померлого батька і матір-німкеню спала на думку несподівано. Цей Дітріх, безперечно, наці або співчуває їм. Вона зрозуміла, що випадкове знайомство з німецькою родиною на пароплаві може допомогти їй проникнути в німецьке товариство. І одразу ж поклала собі