Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

той же час, близько третьої години ночі, в Парижі Василь прокинувся, неначе хтось штовхнув його в бік і покликав на допомогу. Він сів у ліжку, прислухався до нічної тиші, і раптом якось особливо відчув, що сам у квартирі, що Лізи немає — вона поїхала. Спробував уявити собі, де зараз вона може бути — в селі у старости чи вже в Празі… Знову ліг, але заснути не міг. Полежав трохи з розплющеними очима, а тоді встав, випив кілька ковтків мінеральної води, підійшов до вікна і відчинив його навстіж. Велике місто спало. У вікнах будинків погасли вогні, і лише світлові реклами на дахах великих магазинів то спалахували, то знову гасли. Тротуаром простукотіли жіночі каблучки — тук-тук…

Нічна прохолода зовсім розвіяла сон, і Василь думкою знову вернувся до Лізи. Рідна, кохана Лізо, де ти?.. В уяві постали картини давно минулих днів — вони були такі яскраві, такі живі, наче все, що він пригадував, відбулося вчора…

Ось чекістів зібрали в залі засідань, ї секретар партійного осередку, немолодий уже чоловік, сказав, що їм усім треба вивчати іноземні мови. Він запропонудав присутнім вибрати одну з трьох мов — німецьку, французьку або англійську. Потім усіх їх поділили на групи. Василь, який трохи знав по-французькому, попав у другу групу.

Розійшлися по кабінетах, обладнаних під класи. Чекати довелося недовго. В супроводі секретаря осередку увійшла молоденька дівчина в чорній закритій сукні з білим комірцем.

— Оце ваш викладач, Єлизавета Володимирівна Горська! — відрекомендував дівчину секретар. — Прошу шанувати й поважати! — І вийшов з кабінету.

Дівчина підійшла до столу перед класною дошкою і несміливо привіталася. Голубі очі, золотаве волосся і ніжний голосок робили її схожою більш на гімназистку, ніж на викладача для дорослих, бувалих людей.

— Я навчатиму вас французької мови, переважно розмовної. Але все одно спочатку треба навчитися читати й писати. Сьогодні ми ознайомимося з латинським алфавітом, яким користуються французи. Розгорніть, будь ласка, зошити і запишіть! — Вона підійшла до дошки і почала крейдою старанно виводити літери, спроквола вимовляючи: «А-а… Бе-е…»

Горська обернулася до класу, щоб поглянути, як пишуть учні, що давно не сиділи за партами. Один із них не писав, і вона спитала його, зашарівшись:

— А ви чому не пишете?

— Латинський алфавіт я знаю. Французькою теж трохи володію…

— Дуже добре! А як ваше прізвище?

— Мене звуть товариш Василь, — відповів той під регіт класу.

— Це добре, товаришу Василь, що ви знаєте французьку мову. Будете моїм помічником, — сказала вона по-французьки.

Василь, ретельно добираючи слова, спробував відповісти їй французькою мовою. Так відбулося їхнє знайомство.

Молода вчителька всім сподобалася, вона була уважна, лагідна, розуміла жарти, але іноді ставала й статечною, вимогливою. Коли її доходжалі учні помилялися, казала:

— Я розумію, вам, дорослим людям, важко вивчати мову. Та коли ви добровільно взялися за важке діло, то повинні старатися!

А якось сказала одному літньому чоловікові, що змушена буде виключити його з групи, бо той не виконує домашніх завдань.

— Мені ніколи, я дуже заклопотаний, — буркнув у відповідь учень.

— В такому разі подайте рапорт… Заклопотаність не може бути виправданням. У ваших товаришів теж небагато вільного часу, але вони старанно працюють… — Вона трохи помовчала і вела далі:— Не мені казати вам про те, як важливо знати іноземні мови. Мине якийсь час, і наша країна налагодить дипломатичні й економічні відносини з багатьма капіталістичними державами, — може, навіть з усім світом! Як тоді будуть потрібні працівники, що знають іноземні мови!

Після цих слів дівчина сподобалась усім ще більше.

Якось весняного сонячного дня Василь вийшов на вулицю разом з учителькою і попросив дозволу провести її.

— Будь ласка, — просто відповіла вона. — Тим більш, що я живу недалеко.

Зав'язалася розмова.

— Єлизавето Володимирівно, ви така молода і так добре знаєте французьку…

— Я вивчала мови з дитинства. А втім, це довга історія… Колись розповім, якщо вам цікаво.

— А чому не зараз?

— Стомилася дуже!.. Ви не ображайтеся на мене, добре?

— Не ображатимусь, але про вашу обіцянку коли-небудь нагадаю!..

Василь пам'ятає, як іншим разом, вийшовши з управління, вони не повернули до Ільїнських воріт, а спустилися вниз до Театрального майдану, поминувши гамірний Охотний ряд, і непомітно опинилися біля храму Христа Спасителя. Сіли на східцях, поглянули довкола. Був теплий вечір, небо ясне-ясне, ні хмаринки. Звідси, з висоти, добре було видно протилежний берег. Маленькі будиночки, трамваї, поодинокі візники. На річці похитувався човен, зрідка пропливали самохідні баржі.

— Ви не забули про свою обіцянку, Єлизавето Володимирівно? — порушив мовчанку Василь.

— Яку?

— Розповісти про себе.

— Не забула… Ви питали, де я навчилася французької мови: Народилася я в сім'ї досить відомого московського адвоката. Він мав велику практику і, кажуть, добре заробляв, але багатим став, одержавши придане моєї матері, дочки замоскворєцького купця. Батьки запросили для мого виховання двох гувернанток — француженку й німкеню. В сім'ї було заведено до обіду говорити по-французьки, після обіду — по-німецьки…

У гімназії я потоваришувала з Катрею, дівчиною з бідної сім'ї. Іноді потай од батьків бувала у неї дома, дізналася, що Катриного батька заслали до Сибіру за революційну діяльність. Брат моєї подруги, Григорій, був старший за нас. Він навчався в Московському університеті. Від нього я почула таке, про що раніше не мала ніякого уявлення: про революцію, класову боротьбу… Брат і сестра почали давати мені заборонені книжки. Я читала їх ночами, відчуваючи незвичайну гордість, що мені довіряють…

Батько мій сприйняв Лютневу революцію захоплено — він навіть посів якусь важливу посаду у військовому комітеті. Катря і Григорій доводили мені, що відбулася тільки зміна декорації, з якої народ нічого не матиме. Незабаром повернувся з Сибіру Катрин батько Євген Іванович. Він, як виявилося, був дуже розумна й освічена людина. На відміну од моїх батьків, він розмовляв зі мною як з дорослою, і це підносило мене у власних очах. Пізніше я дізналася,