Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

Віце-консул прочитав листа і повернув його Василеві.

— Щоб одержати візу, вам доведеться виконати деякі формальності: заповнити анкету в трьох примірниках, прикласти до них вісім фотокарток, подати лікарську довідку про те, що не хворієте на трахому і, пробачте, венеричні захворювання, — сказав він.

— Що вдієш, — доведеться усе те виконати! — Василь посміхнувся і хотів був підвестися, щоб іти, але віце-консул спинив його.

— Пробачте, пане Кочеку, хто ви за національністю?

— Словак із Чехословаччини. Хіба це має значення для того, щоб одержати візу?

— Ні, звичайно! Просто я сам американець югославського походження — хорват, тобто такий же слов'янин, як ви.

— Дуже приємно! — сказав Василь, намагаючись зрозуміти, куди хилить американець.

— Мій батько, правда, давно емігрував із Югославії і в Штатах улаштувався досить пристойно. Я народився і виріс у Штатах, там же здобув освіту. І от — став дипломатом, хоч і невеликим, та все ж дипломатом!.. Прізвище у мене хорватське — Ковачич. Джо Ковачич, — повторив він. — Дивно, мені іноді сняться югославські гори, хоч я ніколи не бачив їх. Кажуть, це поклик батьківщини.

— Ймовірніше, наслідок розповідей вашого батька про вітчизну!

— Можливо… А ви? Давно живете у Франції?

— Ні, всього три роки.

— Як же вам пощастило так швидко дістати французьке підданство?

— Ви помиляєтесь, я підданий Чехословацької республіки.

— Як же?.. — Ковачич поглянув на візитну картку Василя. — Тут написано, що ви власник фірми.

— Закони французької республіки дозволяють іноземцям бути підприємцями.

— Я цього не знав!.. І як вам ведеться?

— Не скаржусь! У нас працюють талановиті художники, чудові майстри. Оформлення вітрин багатьох великих магазинів Парижа, та й не тільки Парижа, виготовляють наші майстерні. Нашою тематичною рекламою послуговуються також багато кінотеатрів. Ми підтримуємо ділові зв'язки з Італією, Англією, Німеччиною. Особливо успішно працюємо для Лейпцігського ярмарку. Сподіваємося встановити, такі ж зв'язки з американськими кінопрокатними фірмами…

— Цікаво! Дуже цікаво… Рекламна справа завжди цікавила мене…

— Ви могли б заїхати до нас, подивитися наші майстерні. Я познайомлю вас із зразками наших виробів, — запропонував Василь, помітивши щиру приязнь американця.

— Охоче, не знаю тільки, коли вам зручно?

— В будь-який день… У будь-який час, коли вам заманеться. На картці є номери телефонів і адреса. Подзвоніть, і я до ваших послуг!

Ковачич не примусив на себе довго ждати. Днів через три він подзвонив по телефону і приїхав до Василя. Контора, або, як він називав, офіс, йому дуже сподобалася, а майстерні викликали захоплення. Він запевняв Василя, що фірма матиме великий успіх у Штатах.

Після огляду майстерень вони пообідали в російському ресторані. Василь запросив Сар'яна і Борро, почастував їх смирновською горілкою «Сльозинка», чорним кав'яром, лососиною і російськими млинцями. Ковачич пив і їв багато, похвалюючи російську кухню:

— Я остаточно пересвідчився, що французи й росіяни розуміються на стравах! У нас в Штатах готують одноманітно і несмачно!

На відміну від німців, співробітники американського дипломатичного корпусу, як виявилося, були вельми товариські, легко знайомилися з місцевими жителями. Ковачич по-дружньому ставився до Василя, часто приїжджав до нього в контору, запрошував його на обід чи вечерю. Спочатку це викликало у Василя підозру — чи не прагне американець дізнатися, хто такий цей Кочек? Адже кожен американський дипломат водночас і розвідник… Однак незабаром він упевнився, що віце-консулові просто приємно бувати в товаристві словака, майже співвітчизника.

Минуло близько місяця, і Ковачич, якось подзвонивши, із прикрістю сказав Василеві, що тому відмовлено у візі.

— Повірте, ми тут непричетні, — додав він. — На наш запит емігрантські власті відповіли відмовою. Не журіться, містере Кочеку, ми сьогодні ж надішлемо більш умотивований запит. Було б непогано, коли б ви теж написали конторам, які вас запрошували, щоб вони на місці вжили заходів. На жаль, одержати американську візу не так-то й легко!

— Написати напишу. Але, маю вам признатися, дорогий містере Ковачич, що я не дуже поспішаю до Америки. Дадуть мені візу — добре, не дадуть — теж не плакатиму. Жили досі без Америки, проживемо й далі!

— У ваших словах я відчуваю образу… Ще раз запевняю вас, генеральне консульство тут непричетне!

— Поїду я в Америку чи ні, це не може зашкодити нашій взаємній симпатії! — запевнив Ковачича Василь.

За годину до нього завітав представник лейпцігського ярмаркового комітету — молодик, на вигляд типовий німець. Відвідувач щільно причинив за собою двері й, підійшовши ближче до письмового столу, назвав пароль.

Діставши відповідь і пересвідчившись, що перед ним саме та людина, яка йому потрібна, він сказав, що приїхав від «батька».

— Тепер зв'язок із вами підтримуватиму я — нібито представник лейпцігського ярмаркового комітету. «Батько» просив передати, що всі документи готові і щоб ви прискорили від'їзд Єлизавети Володимирівни у Чехословаччину. Нехай вона так розрахує час, щоб потрапити до призначеної країни на студентські канікули, а до цього побуває ще в Італії.

— Ясно, — коротко відповів Василь і спитав молодика, де той зупинився.

— Усе гаразд, не турбуйтеся. Я пробуду в Парижі днів два-три. Перед від'їздом заїду до вас по листа.

— Добре, я напишу «батькові» листа.

Дома вони довго обмірковували, який маршрут обрати Лізі для поїздки в Чехословаччину. Найкоротший шлях лежав через Німеччину. Одержати транзитну візу було не складно, але все у Василя протестувало проти поїздки Лізи через територію третього рейху. Розіклали на столі карти і впевнилися, що обхідний шлях через Італію — Австрію забере чимало часу. Довелося подати заяву до німецького консульства з проханням видати підданій Чехословацької республіки Маріанні Кочековій транзитну візу для поїздки на батьківщину через Німеччину.

Проводжаючи дружину на Північному вокзалі, Василь ще і ще раз просив її:

— Будь обережна! Доки поїзд