Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

— Треба її негайно викликати!

— Правильно, спробуємо викликати фрау Шульц! — І Василь засів за лист. Він писав:

«Повернувшись із Німеччини, де мені пощастило укласти кілька вигідних угод та зав'язати перспективні відносини з деякими німецькими діловими колами, я застав Маріанну недужою. Вона, мабуть, захворіла серйозно і потребує догляду. Я дуже заклопотаний справами фірми, — у нас саме в розпалі робота по виконанню закордонних замовлень, — і мені дуже ніколи. Є, звичайно, вихід: покласти Маріанну в лікарню, але, признатися, ні їй, ні мені цього не хочеться. Батьку, чи не могла б приїхати до нас тітка Клара, хоча б на короткий час? Дуже прошу тебе, — умов її, нехай вона навідається до нас у Париж якнайскоріше.

Про свої справи напишу докладно іншим разом…»

— Тобі, Лізо, доведеться полежати кілька днів у ліжку, — сказав Василь дружині, прочитавши їй написане. — В усякому разі, не виходь із хати, доки приїде фрау Шульц. Читай, готуйся до іспитів — одне слово, роби все, що захочеш, але не виходь на вулицю!

Копію списку журналістів, підкуплених німецьким посольством у Парижі, Сар'ян віддав міністрові закордонних справ Бонкуру під час чергової зустрічі, сказавши йому, що список одержано із найвірогідніших джерел. Бонкур використав цей список у своєму публічному виступі: «Уряд Франції має докази, що деякі журналісти, прізвища котрих нам відомі, перебувають у вельми тісних зв'язках із посольством однієї іноземної держави і своїм пером служать цій державі». Присутні на цьому виступі міністри розповідали, як у відповідь на повідомлення Бонкура посипалися численні запитання: «Хто вони? Чому не називаєте прізвищ?.. Невже уряд насмілиться скасувати свободу слова і заткнути рота журналістам?» Хтось крикнув з місця: «Франція — вільна республіка, і кожен має право говорити чи писати все, що захоче…»

Повідомлення міністра ніяких наслідків не мало — на сторінках паризьких газет, як і досі, з'являлися пронімецькі й профашистські статті.

Настала рання весна — прекрасна паризька весна. На зелені бульвари висипала дітвора. Квіткарки продавали фіалки. В магазинах обновляли вітрини. Манекенщиці рекламували весняно-літні моди 1933 року. Численні готелі й ресторани готувалися до напливу туристів.

Економічна криза йшла на спад, повним ходом працювали заводи і фабрики, ділова активність зростала з кожним днем. Фірма «Жубер і компанія» теж процвітала, — крім замовлень великих універмагів та провінційних торговельних фірм, надійшли замовлення із-за кордону, зокрема з Німеччини. Василь не помилився в своїх сподіванках: ярмарковий комітет Лейпціга, особливо після того, як там побував Борро, закидав їх замовленнями. Основний капітал фірми уже перевалив за чотириста тисяч франків.

У тенісному клубі влаштовувалися великі й малі змагання, в яких брав участь і Василь. Маріньє і де ла Граммон пройнялися до нього особливою симпатією після того, як у щирій дружній розмові він розповів їм про те, що побачив у Німеччині. Маріньє сказав йому тоді: «Мосьє Кочеку, у вас гостре око й чудове сприйняття — ви побачили й почули в Німеччині найістотніше, варте уваги, і ми щиро вдячні вам за все те цінне, що ви розказали».

Браун, як і досі, ретельно одержувала свої тисячу франків на місяць і передавала Лізі різноманітну інформацію, іноді важливу. Вона чесно «заробляла» свої гроші…

Очікуючи «батька» (про його намір приїхати сповістила, побувавши у Парижі, фрау Шульц), Василь і Ліза жили в місті. Тільки щосуботи вони їздили до Сар'янів, а в понеділок зранку поверталися в Париж.

Василеві аж дивно було, як любив роботу в садку, як захоплювався нею журналіст: обкопував дерева, обприскував їх хімікатами, садив квіти, обробляв город. Василь охоче допомагав йому. Побачивши, як вправно Василь орудує лопатою й граблями, Сар'ян не раз казав:

— Дорогий Кочеку, ви ніби народилися хліборобом. Вам слід було б стати фермером!..

«Батько» приїхав до Парижа несподівано. Зайшовши в контору фірми, він спитав каліченою французькою мовою, де можна побачити пана Кочека?

Пізнавши його голос, Василь прочиним двері кабінету.

— Хто мене питає? Я — Кочек. — І коли «батько» підійшов до нього: — Я до ваших послуг!

— Ви маєте кілька хвилин для ділової розмови?

Жубера в конторі не було, і вони, зоставшись удвох, могли розмовляти вільно.

— Валізу я залишив на вокзалі, номера в готелі не найняв, — сказав «батько», сівши у шкіряне крісло. — Зручно тобі влаштувати гостя на заміській дачі?

— Цілком!

— Тоді після роботи заїдь по мене на Північний вокзал. Я візьму валізу із камери схову і чекатиму на тебе біля головного входу. О котрій годині ти будеш?

— Добре було б о пів на сьому. На цей час повернеться Ліза, і ми втрьох поїдемо за місто.

— Гаразд, буду рівно о пів на сьому! Скажи своїм, що я представник взуттєвої фірми «Батя» з Чехословаччини. Приїхав домовлятися про рекламу в Латинській Америці. Про всяк випадок, якщо нас побачать вкупі: я привіз тобі привіт від рідних.

— Добре, тільки навряд чи хто зацікавиться вами. У мене бувають десятки відвідувачів на день… А що ви робитимете до вечора?

— Поблукаю по Парижу. Може людина дозволити собі вряди-годи таку розкіш? Поснідаю, почитаю газету в кафе, от і мине час. Ти про мене не турбуйся, не пропаду! — Він надів капелюха і вийшов.

«Про справи — ні слова!.. От витримка у людини», — подумав Василь.

О пів на сьому вони з Лізою під'їжджали до Північного вокзалу. Василь здалеку побачив високу постать «батька». Він був у модному літньому пальті, в крислатому капелюсі, з елегантною валізою у руці. Василь під'їхав до головного входу. «Батько» швидко відчинив дверцята, сів поруч із Лізою на заднє сидіння, і вони рушили.

— Кращого місця для ділових розмов, ніж машина, я не знаю. Розповідайте, товариші парижани, що у вас нового? — спитав «батько».

— Все йде своїм звичаєм, загалом — нормально, — обізвався Василь. — Ми од вас чекаємо новин.