Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян
Настала обідня пора. Дівчинка так і вчепилася за Лізину сукню: «Фрейлейн Маріанно, ходімо з нами, будь ласка!»
— Справді, чому б вам не пообідати з нами в першому класі? — звернувся до неї Дітріх.
— Із задоволенням, мені тільки треба переодягтися!
За табльдотом, окрім Лізи й родини Дітріхів, сидів ще чоловік середнього віку, кругловидий, чисто поголений, із солідним черевцем. Коли Дітріх відрекомендував йому Лізу, той церемонно вклонився й сказав:
— Альберт Соковський, до ваших послуг!
Гертруда шепнула Лізі на вухо:
— Дуже впливова людина в нашому місті!..
За обідом найбільше і найголосніше говорив Дітріх.
Соковський, кинувши дві-три незначні фрази, пив собі пиво.
— Наше місто дуже гарне, фрейлейн Маріанно, — не вгавав Дітріх, звертаючись до Лізи. — Багато зелені, чимала річка, велетенські парки та майдани. Поживете у нас, і вам не захочеться вертатися назад, до своїх пещених французиків!
— Але вони зовсім не мої! — відповіла Ліза, в думці попросивши пробачення у французьких друзів.
— Однак ви, німкеня, вважаєте за краще вчитися не в Німеччині, а обрали Сорбонну.
— Це залежало не від мене. Мій дядько, матусин брат, переїхав до Парижа і взяв мене з собою — у нього нема своїх дітей…
— Що він поробляє, ваш дядько, у Парижі? — Дітріх без будь-яких церемоній задавав питання за питанням, наче допитував підсудного, а не розмовляв за столом з дівчиною.
Це помітив навіть Соковський.
— Ну знаєш, Йоганне! — пробурчав він.
— Але ж треба знати своїх супутниць! Сподіваюсь, фрейлейн не заперечує проти моїх запитань?
— О, звичайно! — відповіла Ліза всміхаючись. — Мій дядько комерсант і досить багата людина.
— А ваша мати живе в Чехословаччині?
— Так, у неї там невеличкий скляний завод — батькова спадщина.
— І багато прибутків дає цей завод?
— Гадаю, що багато. Інакше матуся не жила б серед словаків, а переїхала б на батьківщину, в Східну Пруссію, або в Париж до дядька. Він її весь час кличе.
— Нічого! Скоро німці почуватимуть себе в Чехословаччині зовсім по-іншому, вашій матусі недовго терпіти! — сказав Дітріх, перезирнувшись із Соковським.
Обід закінчився, і чоловіки, вибачившись перед жінками, піднялися на палубу покурити.
Ліза бавила дітей. Поки прибирали стіл, вона робила; їм з паперу різних птахів. Потім сіла до піаніно, і під її акомпанемент діти співали й танцювали, а фрау Гертруда сиділа збоку і всміхаючись дивилась, як діти розважаються в товаристві цієї малознайомої дівчини…
Увечері, сказавши, що в неї болить голова, Ліза рано пішла в свою каюту. Довго лежала нерухомо, розплющивши очі, і думала, що пролог до спектаклю зіграно немовби непогано. От коли б пощастило зіграти отак роль до кінця, до завіси! Якби Василь був тут, він похвалив би її…
Напружений день давався взнаки: голова аж тріщала. Ліза тільки тепер зрозуміла, як вона стомилася за кілька годин… «А що коли в тебе не стане сил зіграти роль до кінця? — спитала вона себе і одразу ж відповіла: — Навіщо ставити дурні запитання? Ти ж бачила холодні очі Дітріха — такі люди пощади не знають. Отож треба бути сильнішою за нього!..»
Уранці Ліза, свіжа, бадьора, піднялася на палубу. В Італії вона встигла засмагнути — обличчя й руки мали бронзовий відтінок. Смаглявість їй була до лиця, а біла сукня з тонкого полотна підкреслювала колір її золотавого волосся.
Ранок був тихий — ані подиху вітерця. З усієї сили світило сонце, дихалося легко. Тишу порушував тільки шум двигуна. Пароплав повільно плив, лишаючи за собою на іскристій поверхні моря широку смугу білої піни.
До Лізи підійшов товстун Соковський, в спортивному костюмі, з грубою сигарою в зубах.
— Доброго ранку, фрейлейн!.. Як ваша голова?
— Дякую, уже добре!
— Я завжди казав, що глибокий сон краще зціляє, ніж десять учених лікарів, разом узятих! У цій сукні ви така чарівна. Боюся, молодь нашого міста, побачивши вас, втратить спокій…
Підбігли діти Дітріхів. Соковський скоса глянув на них і замовк.
Обідали знову разом. Дітріх розщедрився — замовив вина. Він був у чудовому настрої і по обіді попросив фрейлейн Маріанну що-небудь заграти.
Лізу не треба було довго вмовляти. Вона сіла до піаніно і заграла вальс Шуберта.
— Еге! Виявляється, окрім усіх інших ваших принад, ви ще й чудова музика! — вигукнув Дітріх і попросив щось іще заграти.
За кілька днів дороги діти полюбили Лізу, а дорослі виявляли все більшу прихильність до неї. Вони завжди разом обідали й вечеряли, разом гуляли на палубі, Ліза часто грала їм німецьку класику. Напередодні приїзду, коли всі зібралися увечері на палубі й милувалися місячною доріжкою на морі, Дітріх спитав Лізу:
— Скажіть, фрейлейн Маріанно, у вас є в нашому місті знайомі?
— На жаль, нема.
— Де ж, у такому разі, ви думаєте зупинитися?
— Ще не знаю. Найму номер у недорогому готелі, а згодом знайду собі пристойний пансіон…
— Не думаю, що готель підходяще місце для самітної дівчини! Так, Альберте? — звернувся Дітріх до товстуна.
— Авжеж.
— От що, фрейлейн Маріанно, ви можете жити якийсь час у нас, поки ми підшукаємо для вас гарне місце в пансіонаті або в порядній німецькій сім'ї.
— До нас, фрейлейн Маріанно, їдьмо до нас! — радісно закричали діти.
— Далебі, не знаю… Мені совісно турбувати вас!..
— Ніяких турбот, — втрутилася Гертруда. — Дім у нас великий, вільних кімнат багато. Паулю й Ельзі теж буде весело з вами.
