Ловці мамутів - Едуард Шторх

Обачливий Мамутик розставив вартових. Але ніщо не порушувало тиші, і плем’я могло спокійно й досхочу наїстися.

Однак бенкет таки було порушено!

Вогнище ще тільки розгорілося, а мисливці доїдали перші шматки м’яса, коли прибігли вартові й злякано загукали:

— Вороги — гуш, гуш, гуш!

Табір переполошився, але Мамутик наказав вартовим, щоб кожен узяв по шматові печеного оленя й поніс назустріч чужакам.

Голодні ворожі ловці, які після страшного бою у ведмежій ущелині забігли хто куди, вийшли тепер із сховищ. Спочатку вони вагались, а тоді прийняли дарунки і жадібно почали їсти. Згодом підійшли ближче до стійбища Мамутикового племені. Мамутик звелів розкласти трохи віддалік нове вогнище, й сам притягнув до нього двох оленів.

Чужі ловці спершу вагалися, але потім посідали навколо нового багаття. Мамутикове плем’я не звертало на них уваги. Гості зрозуміли, що їх не проженуть, швидко випотрошили оленів і почали пекти м’ясо.

Обидва племені, які нещодавно ворогували не на життя, а на смерть, тепер дружньо й мирно бенкетували в затишній долині.

День і ніч палали веселі вогні, а їжі вистачало на всіх.

Одного ранку чужаки зникли, й ніхто не міг сказати куди. Мамутикове плем’я залишилося під Білою скелею само.

Плем’я перезимувало на Білій скелі. Якось воно спробувало знайти нові ловища там, де Влтава вливається до Лаби, але могутнє полабське плем’я прогнало його назад.

Зима цього року випала сувора й довга. Плем’я на Білій скелі терпіло від голоду й холоду. Звірів поблизу не було, й ловці часто повертались у табір з порожніми руками. Діти й дорослі хворіли. Всі схудли, бо харчувалися лише старими шкурами, корінням, корою з дерев, ба навіть глиною.

Ловця, який уранці каменем пробив ополонку в річці, щоб наловити риби, знайшли пополудні замерзлого.

Сумно стало на Білій скелі. Мамутик марно вичікував перших посланців весни.

Ловці живуть у п’яти барлогах, виритих у снігу й вистелених шкурами. Вони зігрівають одне одного й, покірні долі, байдуже чекають смерті.

Якось Мамутик виповз із свого барлога. Він увесь був загорнутий у хутра. На голові мав шапку з собачої шкури. Ноги обгорнув теплою оленячою шкурою, пов’язаною навколо кісточок, а всередину напхав іще моху та сухої трави. Ватаг роздивився по засніженому плоскогір’ю. Ніде жодного сліду звірів.

Покликав Копчема, щоб той приніс спис. Хлопець здогадався, що ватаг сам збирається йти на лови. Він виконав наказ, але захопив з собою ще один спис.

Мамутик лагідно всміхнувся.

— І ти хочеш піти? Гаразд, ходімо!

Копчем радісно підстрибнув і змахнув списом. Він був одягнений у шкури, як і Мамутик.

Мамутик з юнаком подалися уздовж лісу, на гірську вершину. Ватаг ішов першим, а Копчем — по його глибоких слідах. Сніг мерехтів під сонячними променями, аж очі засліплював. Обважнілі віти дерев схиляються до землі, а деякі маленькі смерічки схожі на сніговиків, що розбіглися по схилу.

Біля одної брили ловці зупинилися перепочити. Досі вони не помітили жодного сліду. Далі пішли аж на самий верх гори. На південь лежала широка долина, а вздовж неї — гори, вкриті чорним лісом. На півночі простиралася безмежна рівнина. І ніде ані найменшої ознаки життя! Нарешті Мамутик помітив слід зайця-біляка й куріпки. Копчем ледве дихав від знесили — голод давався взнаки.

Повіяв колючий вітер, і погода раптово змінилася. Сіра мла запнула північно-західний обрій. Сипонув дрібний сніжок.

Ловці сховалися під кущем. Копчем кидав у рот грудки крихкого снігу. Губи в нього засмагли, а очі потьмарились. Як він знесилів!

А ліс шумів і гудів. Дерева гойдалися, обтрушуючи хмари снігу.

Буря шаленіла… І раптом серед віхоли щось засопіло…

Мамутик схопився на ноги. Якась чорна потвора мчала за вітром до них. Безстрашний ловець став їй назустріч. Він ладен був кинутись у бій навіть із левом чи з мамутом.

Велетенський носоріг уже опинився біля нього. Копчем скрикнув, а Мамутик цієї миті встромив спис у горло велетня. Носоріг повалив ловця і з розгону покотився схилом, що стрімко обривався в долину. Поранений звір загруз у глибокому заметі і відчайдушно намагався видертися звідти, його гаряча кров забарвила сніг.

Мамутик не міг звестися на ноги. Копчем не знав, чим допомогти йому. А завірюха скаженіла. Сніг сипав так, що й на два кроки не видно було.

Копчем хотів був подивитися на носорога, але вітер кинув хлопчину на сніг, і той ледве доповз назад — за кущ до Мамутика. Буря трощила дерева, й вітер шпурляв поламані віти. На якусь мить вітер ущух, і тоді на плоскогір’ї почувсь якийсь дивний тупіт і гук. Низько над землею покотилася чорна хмара. То нестримно мчало наполохане стадо оленів.

Олені вже на самому краю хребта. Засліплені очі не бачать урвища, а коли б і побачили, то вже пізно — зупинитись неможливо. Задні натискають на передніх, і ось — уже все стадо котиться додолу, в снігові замети. Поодинокі тварини вибираються-таки й мчать далі до річки. Але багато їх загрузло в кучугурах, а згори на них суне снігова лавина…

Копчем ошелешено дивиться, як стадо несамовито летить повз нього й зникає в білій заметілі, йому навіть не спало на думку кинути в якогось оленя гострий спис. Хлопець такий змучений і зголоднілий, що його хилить прилягти й заснути